.1.

Чи вірите Ви в існування шостого чуття?

Чи можливо передбачити хід подій? А вплинути на них?

В історіях часто трапляється, що люди роблять щось рефлекторно, не усвідомлюючи реального значення своїх дій. Одна з таких історій відбулася з жінкою, яка готувала обід, поки діти бавилися у кімнаті. Матір чує збентежений крик доньки. Щось ніби й трапилося, але це не глобальна проблема, щоб стрімголов мчати чи якось дивно реагувати. Тож, замість того, щоб поспішити, жінка спокійно вимикає подовжувач, який був увімкнений у розетку тижнями. Вона робить це механічно, не замислюючись над причинами. Чому? Навіщо? Пізніше, в неї запитали про необхідність такого вчинку. Проте вона не змогла згадати чим керувалася у той момент. Просто, чомусь їй треба було це зробити й усе. Зайшовши до кімнати вона чує крик меншої дитини. Виявляється, хлопчик засунув цвях у розетку подовжувача. Поки подовжувач був приєднаний до електричної мережі, хлопчик, під дією електричного струму, не міг вимовити й слова. Та як тільки спазми, які паралізували м'язи, зникли, дитина кинула розетку і нарешті, змогла повідомити усім, що потрапила в халепу.

Що ж насправді трапилося? Янгол-охоронець? Божественне провидіння? Материнське чуття? Надможливості людини пов'язані з підвищеною чутливістю сприйняття довкілля? Можливо надсприйняття поведінки навколишніх?

Власна кмітливість чи потойбічне втручання?

В… чому… істина?

Розплющую очі й одразу заплющую їх назад. Усією своєю масою, здається, вдавлююся у холодну стіну позаду себе. Спиною пробігає мороз. Тіло покривається липкими краплями поту. Несамовиті пориви вітру шмагають волоссям по обличчю та пронизують льодяним холодом до самих кісток. Ноги відбирає, але, навіть якби я й хотіла, не змогла б зараз поворухнутися.

“Якого дідька!?” — Промайнула думка й загубилася серед паралізованої свідомості.

До запаморочення в голові жадібно втягую повітря, і ще раз розплющую очі. Навколо цілковита темрява, хоч око виколи: ані вогнів мегаполісу, ані зірок. Босими ногами, відчуваю холодну поверхню каменю.

Не знаю як я тут опинилася!

Не маю жодного уявлення, що могло спонукати мене видертися сюди!

Але, осьдечки я… дуже високо… стою… на фасаді якоїсь будівлі… на самому краєчку… я точно це знаю… відчуваю на якомусь інтуїтивному рівні… ще й цілком підтверджую цю істину реально-відчутним страхом… тож, якщо вітер вдарить сильніше, скоріше за все, мене будуть зішкрібати з асфальту.

Намагаюся роздивитися навколо, наскільки це взагалі можливо у даній ситуації. Праворуч – абсолютно нічого не видно. Ліворуч, в метрах двох від мене, помічаю прочинене навстіж вікно, яке, як мені здалося, підсвічувалося ледь видимим світлом. Мить тріумфу від побаченого виходу, затьмарюється розумінням, що цю відстань (У ДО БІСА ДОВГІ ДВА МЕТРИ) ще треба подолати. Відчуваю як прискорюється серцебиття від усвідомлення, що на мене очікує. Від цього шаленого ритму, тіло ніби підстрибує, що збільшує ймовірність опинитися на дні цієї безодні, що розкинулася у моїх ніг.

“Треба зібратись! Ага. Я не проти. Тільки як? — Намагаюся сконцентруватися на вузькому проході до порятунку, але весь час повертаюся поглядом до вирви перед собою. — Цей жах ніколи не закінчиться! — Бідкаюся, вкотре оцінюючи провалля внизу. — Але хіба я маю якийсь інший вихід? Окрім мене тут нікого нема. Або я самостійно долаю цю перешкоду, або…” — навіть не хочу уявляти, до чого це може призвести.

Відчуваю терпке поколювання в пальцях рук, якими як мацаками, намагаюся пристати до шорсткої поверхні цеглин. Ноги, ніби дві кам'яні брили, немов приросли до місця, зовсім некеровані й не хочуть зміститися ні на міліметр. Від розпачу пощипує очі й огляд затягується туманом, проте протерти цю розмитість немає змоги, бо я все ще боюсь поворухнутись. Ще раз кидаю погляд до вікна. Пряма стіна, без виступів чи інших нерівностей. Заплющую очі й намагаюся зосередитися на диханні.

“Раз – вдих. Два – видих. Раз – вдих. Два – видих. — Не те щоб ця мантра сильно заспокоювала, проте, це допомагає трохи відвернути увагу. Вирішую рухатися наосліп, “краєвиди” навколо лякають і дезорієнтують. — ЗАРАЗ! — Змушую себе протягтися на міліметр вздовж стіни й відразу відчуваю приплив сил. — Можливо цей намір й вдасться.” — Помалу підтягую руки догори розставляючи їх по обидва боки від себе. Намагаюсь тримати рівновагу, щоб бодай на секунду, створити образ контролю над ситуацією, й починаю свій шлях до порятунку.

Не знаю скільки часу я підтягую по черзі то праву, то ліву ногу просуваючись вперед хоча б на йоту. Проте, в якийсь момент, відчуваю як кінчики пальців у щось впираються. Трохи розплющую очі, і (СЛАВА НЕБЕСАМ!), це вже така омріяна рама мого виходу. Серце знову починає свої танці й здається зараз вистрибне на зовні. Все тіло ломить від неймовірної утоми. За відчуттями, я тут вже цілу вічність. Але досить плакатися! Ще трошки й цей кошмар закінчиться.

Хвилина-друга і я вже можу охопити пальцями віконний отвір, та все ж не поспішаю. Покваплюся – й зведу нанівець усі свої зусилля. Ще рух, другий, і я можу зігнути руку в лікті. Навпомацки шукаю за що можна було б ухопитися – на жаль, нічого. Проте, й зараз не варто панікувати. Ще один крок і я буду всередині. Скроні пульсують у божевільному темпі. Від пережитого сплеску емоцій, організм вимагає більше кисню. Дихати стає все важче, ніби хтось затягує невидимі пута на грудях, а кожна секунда зволікання тільки посилює цей тиск. В голові починає макітритися, але щойно я відчуваю, що можу поставити ступню за віконну раму, все прояснюється.

Не можу більше витримувати такого натиску. Роблю ривок, розвертаюсь і опиняюсь на підвіконні. Не встигаю схаменутися, як знову ціпенію.

— Ти ще тут?! — Несамовито-злий шепіт-гарчання роздирає темряву. Він звучить до жаху знайомим, але мій мозок відмовляється проводити ідентифікацію в таких умовах.