Глава XIX

Глава XIX

Ден снідав за столом й спостерігав, як батьки метушаться, щоб встигнути на роботу. Все, як завжди.

— Любий, збирайся швидше, тобі потрібно ще мене завезти.

— Я вже майже зібрався, чекай мене біля машини!

Далі все стає нечітким й Ден вже опиняється на вулиці, він не розуміє куди йде, але його дещо тривожить — навколо немає жодної людини, вулиці міста порожні...

Наступне, що він бачить — це чоловік в масці й зі скальпелем в руках:

— Не хвилюйся, я зроблю все швидко, ти станеш кращим — після цих слів невідомий підносить інструмент до ока Дена...

— Ааааааааааааааааа! — хлопець прокинувся від цього кошмару, ще нічого не усвідомлюючи він спробував протерти очі, але кайдани на його руках не дали цього зробити.

— Де я?

Ніхто не відповів.

Було темно хоч око виколи, на руках були кайдан, незвичайні, можна було сказати тільки одне — вони сковували не тільки зап'ястя, а й самі долоні з пальцями — це було схоже на рукавиці з металу, до того ж, важелезні.

Спроби їх зламати чи розбити об стіни відлунювались болем й поколюванням в долонях, але спробувати все ж таки треба було...

Ден виставив перед собою заковані долоні й почав навпомацки, якщо можна так сказати, в його стані, обшукувати місце в якому він знаходився було не найлегшим завданням.

Стіни й підлога були голі, єдине, що тут було — це купа якоїсь сухої трави на якій він прокинувся, також тут були двері, сумки з речами ніде не було, але пошукати варто було. На подив хлопчини вони були не замкненні, трохи заіржавіли, тому при спробі відкрити не одразу піддались.

Коли ж Ден їх відчинив, то його зустрів напівморок, отже десь тут було джерело світла, але де б він не дивився промінів світла всеодно не бачив — цей напівморок, немов, був незалежний від ходу звичних йому правил природи...

— Це вже не дивує... — єдине, що сказав парубок.

Кімната з якої він вийшов була однією з тюремних кімнат, про це свідчили закриті "віконця" на всіх дверях, що були в коридорі.

Тут було двадцять кімнат й всі зачинені, можливо, там теж хтось сидів, але перевіряти парубку не хотілось, то ж він одразу попрямував до дверей, що вели нагору.

Через три кроки почулося постукування від дверей до яких він паралельно знаходився. Ден пришвидшив крок.

Кожен його крок супроводжував ударом в двері повз які він проходив.

Все закінчилось, коли хлопець торкнувся ручки дверей, як він думав, виходу.

Щось змусило його обернутись.

Перед хлопцем відкрилась жахлива картина:

Усі двері були відчинені, а з кімнат вилазили механізми. Хлопець почав смикати дверну ручку з усієї сили та вона не піддавалась, не відводячи погляду, він спостерігав, як механізми наближались все ближче та ближче, вони за своєю подобою нагадували скелет людини, але деякі з них не мали рук або ніг, в центрі їх грудей були якісь міцні металеві сфери, немов вони щось там приховували.

Від паніки сердце Дена забилось в небувалому темпі, все стало, немов, у сповільненій зйомці.

Ці механізми вже майже підійшли впритул, але Ден втратив свідомість від жаху.

Наступне, що парубок побачив — це стіни кімнати. Світло тут було. Ден піднявся й зустрівся поглядом з невідомим.

— Привіт — єдине, що промовив невідомий перед тим, як повернутись знову за свої справи. Він сидів за столом й щось майстрував.

— Де я?

Чоловік не відповідав.

Хлопчина вийшов з кімнати. Його зустрів коридор, тей самий, де він втратив свідомість, та й кімната була навпроти його, не бажаючи випробовувати терпіння місцевих "жителів" хлопець зайшов назад.

— Як звідси вибратись?

— Взяти ключ, що лежить в моєму столі та відімкнути двері, потім можна йти на всі чотири сторони.

— То ж... Можна його взяти?

— Звісно ж, що ні, чому я маю давати його тобі?

— А якщо я спробую забрати його в тебе силою?

Чоловік лиш хмикнув.

— Тоді ті механізми від, яких ти наклав купу роздеруть тебе на клапті.

Змирившись, Ден сів на підлогу й звів руки догори.

— Добре, так вже і бути, я пощаджу тебе й не влаштую тут бійні, тільки віддай ключ.

Чоловік не відволікаючись від своєї справи, тихим й спокійним тоном промовив:

— Навіть, якщо б ти мав силу котра не залежить від зовнішніх факторів, котрої ти не маєш, то згадай ті механізми — вони рухались без ніг та рук, а, от скільки ти зможеш прожити втративши руку чи ногу, навіть, не всю — питання риторичне. Ну, що? Пане: "я можу тут всіх перебити, але відключився при першій зустрічі з сторожами".

— Що вони сторожать?

— Тебе, мене, інших в'язнів, — коли вони з' являться.

— Тобто в тебе є ключ, але ти не можеш вийти?

— Можу, але це не має сенсу.

— Чому?

— Мій любий учень всім тут заправляє, колись, він потрапив сюди знесиленим, напівживим й немічним хлопчиськом. Я виходив його на пташиній крові й він став моїм учнем. З дня в день він допомагав мені й намагався відплатити за мою доброту, з часом він став в моєму погляді рівним, я бачив в ньому себе — молодого себе — з жагою до знань, бажанням відкривати, щось нове й винаходити, але все змінились, його душа та тіло не працювали воєдино, з кожним використанням своєї здібності він дедалі більше руйнував тіло. Я не міг спостерігати, як мій учень знищує себе намагаючись пристосувати тіло до цієї сили, тому я почав розробляти металеве тіло, завдяки якому він зможе далі жити, задля нього я винайшов перенесення душі в предмети та створив механізм, що буде живитись від душі та змушуватиме рухатись тіло, нажаль, різницею між нами — була одна риса, що створювала безодню — його егоїзм. Не бажаючи жити в такій, як він виразився "нікчемній" подобі він запроторив мене сюди, а сам вдосконалює мою розробку експерементуючи на нещасних мандрівниках — з вуст чоловіка вирвався смішок — ніколи не думав побачити, когось, жорстокішого, ніж демон, хоча, немає сумнівів...

— Чекай, чекай, чекай — перервав його Ден — ти бачив демона? Де?