Глава XVIII

Глава XVIII

Протягом всього навчання Ден зміг обнишпорити кожен куток цього замку й забрати звідси найнеобхідніші речі. Мародерство, звісно, погана риса, але потрібно якось крутитись, до того ж він краде в далеко не святих істот.

Побут цих вампірів не надто відрізнявся від життя середньовічних селян, але замість овець, корів та кіз вони тримали напівкровок, одяг також шили самі й доволі якісний, ще варто надати увагу "ліхтарям" — сферам в які була запечатана магія аби відлякувати всіх істот, окрім вампірів та освітлювати шлях.

Майстерня з виготовлення "ліхтарів" була дуже мала, хоча, якщо брати до уваги населення замку, котре складалось з, приблизно, ста вампірів, то цей цех не такий потрібний, на даний момент.

"Цікаво, хто збудував цю споруду? Тут раніше жили якісь вельможі?" — думав парубок.

Зібравши все необхідне Ден вирушив в дорогу. Спочатку хлопець хотів взяти з собою "ліхтарика" — мініатюрну версію цього артефакту знайдену в майстерні, але більше ніж декількох хвилин біля нього він не міг провести, з'являлись дивні відчуття, а серце охоплювала паніка,тому від цієї затії довелось відмовитись.

В листі писалось, що потрібно йти вздовж узбережжя до скель, а потім він зрозуміє куди йти.

— Більш чіткого пояснення я в житті не бачив... — невдоволено мовив він сам до себе.

Та діватись було нікуди й він був вимушений йти. Через пів-дня ходу хлопець все ж таки дійшов до скель і з того місця було чітко зрозуміло куди йти далі.

Розтрощені й тліючі дерева чудово справлялись з роллю вказівника...

Портал було видно ще за левову частку шляху, тому заблукати в лісі було важко.

Дійшовши до потрібного місця парубок уважно роздивився споруду — це була арка, що на вигляд не мала ніякої магії всередині себе, просто звичайна арка, котру можна зустріти прогулюючись по місту.

Ден не замислюючись пройшов крізь нього, в очах різко потьм'яніло, а в носі відчувся запах крові, з носа потікла цівка теплої крові.

— Що це?!

Хлопця охопила паніка. Він притиснув долонь до носа, щоб припинити кровотечу.

Через декілька секунд зір повернувся, а кровотеча припинилась, схоже,— це був побічний ефект від телепортації.

Заспокоївшись й оглянувши все довкола парубок стикнувся з новою проблемою — його оточував густий туман.

— Куди ж мені йти? — запитав сам до себе він.

Не знаючи, що робити далі він вирішив йти прямо, нікуди не звертаючи, рано чи пізно все ж вдасться вийти до берега, а звідти можна й відштовхуватись в подальших діях.

Так він думав...

— Скільки ж він в довжину?!! — хлопця переповнювала втома, ноги жаїливо боліли й хотілось пити.

За весь час проведений на цьому острові він не знайшов буквально нічого, під ногами була абсолютно чиста земля, без жодного листка, камінця чи трави, хотілось вити до знемоги, але він всеодно йшов.

Повороти праворуч, ліворуч й йти знову прямо нічого не давали — туман, неначе, був нескінним.

"Може я йду не в тому напрямку?" — промайнула така думка й хлопець одразу розвернувся в протилежну сторону, через декілька кроків туман повністю розсіявся.

— Дива... — вся втома зникла — Чому я раніше так не зробив?

Перед ним постало селище повне живих вампірів його одразу ж помітили й почали жестами кликати до себе, Ден мовчки пішов до них.

"Головне — не виказувати себе й якомога швидше вшитись звідси"

— Привіт! — привітався чоловік.

— Привіт.

— Ох, давно я не бачив аби хтось виходив з цього туману, думав, що там вже портал зруйнували, а виходить ні! — останні словами він казав з явною радістю.

— Портал можна зруйнувати?

— Ага, просто підірвавши чи розбивши його, ще можна змінити точку прибуття.

— Ого, а як?

— Не знаю, бувай, до речі, тут можна стати кращим, тільки треба забажати.

— Це як?

Але парубок не отримав відповіді, чоловік швидким кроком зник звідти у своїх справах.

Ден почав оглядати селище й паралельно розпитувати місцевих про наступний портал й щось дивне, але всі давали короткі, розмиті відповіді й поспішали закінчити розмову — це насторожувало хлопця та все ж потрібно далі розпитувати місцевих аби знайти наступну печать й зламати її.

Щось насторожувало парубка в цьому місці та він не міг зрозуміти, що саме.

За роздумами він дійшов до найнезвичнішого дому серед всього селища. Звідси було чутно скреготіння металу й вигуки в перемішку з лайкою.

Двері відчинились й звідти визирнув молодик, років вісімнадцяти, весь в чомусь чорному, схожому на мастило чи кіптяву.

— О! Давно не бачив новоприбулих, все ж таки знайшов дорогу з туману, хвалю! — радісно вигукнув хлопчина

— Я не думав, що можу знайти тут людей, як ви тут вижили?

— В кожного є свої методи, а я, як бачу, ти зовсім недавно в цьому світі?

— Так, як дізнався?

— Називати нас людьми... Мало в кого через десятиріччя язик повертається, звикнеш, згодом.

— Де мені знайти старосту?

— Ти мав на увазі головного?

— Так.

— Ось він, перед тобою.

— В мене є декілька запитань.

— Давай не зараз, я працюю, візьми прогуляйся по селищу або просто відпочинь.

— Скільки, приблизно, чекати?

— Декілька тижнів.

— Ні, мені треба якомога швидше, я можу якось прискорити процес?

— Аж ніяк, до цього я не можу тебе допустити.

— Добре, можна хоча б подивитись?

— Ні! Бувай.

Двері зачинились й почувся звук засову.

— Класно, я тут надовго.

Тієї ж миті парубок вирішив пролізти вночі в цей дім й дізнатись чим же таким важливим займається цей хлопчисько.

Вичекавши підходящої години й зробивши вигляд, що він спить в хаті, котру йому заздалегіть видали, Ден виліз через вікно й почав прокрадатись до того будинку.

Як виявилось ніхто й не намагався його зупинити чи стерегти цю споруду, навіть не було замка...