Глава XVII

Глава XVII

            Холодно. Холодно. Холодно. Холодно. Цей холод пробирає до кісток. Потрібно прокинутися, але так важко розплющити очі.

            Це відчуття дуже дивне — дуже холодно, настільки, що хочеться рухатися, але водночас слабкість по всьому тілу й ти не можеш нічого зробити, окрім того аби все більше і більше давати своїй свідомості розчинитися у сні.

            Та все ж неприємне відчуття перемогло й Ден розплющив очі. Він лежав в ліжку, а під голову була підкладена подушка, його погляд був спрямований в стелю.

            "Де я?" — промайнула думка.

            "Останнє, що я пам'ятаю було стрілою, яка поцілила мені в живіт" — хлопчина обмацав своє черево.

            "Отже хтось мене перебинтував й переніс сюди, але хто?"

            Ден підвівся й сів на ліжко. Перед ним сиділа дівчина, та сама брюнетка, але чому вона йому допомогла?

            Дівчина спала, дуже солодко, з кутика рота стікала слюна, а її голова була нахилена в ліву сторону. Щось в їй є знайомого, але що?

            Декілька хвилин він милувався нею й намагався згадати її. Ситуацію погіршував затуманий розум.

            "Добре, зараз це не так важливо" — хлопець оглянув кімнату: стіл, стілець і ліжко — не королівські умови, але в порівнянні з останніми двома тижнями — доволі комфортно. На столі стояла банка з рідиною.

Ден вийшов з кімнати, двері злетівші з петель лежали в коридорі, таких виламаних дверей він нарахував сім штук, було б трохи дивно, якщо не зважати на кров і трупи в коридорі. Далі з обох сторін коридор завертав в бік.

Хлопець понишпорив в кімнатах, щоб вибити час, а точніше знайти щось корисне: склад з одягом, бритву або щось в цьому роді. Йому пощастило. В одній з кімнат він знайшов дзеркало й старезну бритву — ні не заржавілу, а якою користувалися ще його прадіди, навіть шкіряний пасок в шухляді, але хлопчина не вмів цим користуватися. Та його це не зупинило. Пошкрябавши трохи бритвою по паску аби нагострити її він приступив до гоління. Стільки днів не голився, а щетина немов тільки вчора був гладенько вибритий. Бриття такою бритвою було не найприємнішим заняттям особливо, якщо ти звик до безпечних станків…

            Все ж таки завершивши цю процедуру хлопець запишався собою — шкіра була гдаденькою.

            В майже всіх кімнатах був максимальний мінімум, як в тій де він прокинувся, але в декількох він знайшов цікаві речі, такі як: бритву, скрипку, змінний одяг — тут, звісно, повинні були шити одяг для всієї юрби, книги, голки з нитками — які він привласнив собі, також вдалося знайти куртку й кофту — не хотілося думати, що сталося з їх власником.

            Було трохи соромно брати чужі речі, але при згадці того підземелля вся жалість й сором зникали.

            "Так їм треба" — думав Ден.

            Коли Ден переодягався, то помітив на своїх руках дещо жахливе.

            На шкірі виднілися якісь бугри.

            Одні були схожими на набухлі вени, а інші на "кульки" під шкірою, що мали дивний колір. Хлопець торкнувся одного з них — жодної реакції, це викликало огиду й паніку, заспокоївшись він натиснув на найменшу "кульку" — знову жодної реакції, ні болю, нічого, потім хлопець стиснув ще сильніше й звідти полився гній, смердючий й огидного болотного кольору з білим відтінком.

            Навіщо він це зробив? Все просто. В дитинстві в нього були проблеми з пальцями на ногах й кожен день він прочищав їх від гнилі. Згодом проблема зникла, але звичка залишилася.

            Нашвидкоруч витерши цю гидоту об найближчу ганчірку він переодягся й пішов назад в кімнату до тієї дівчини.

            Вона все ще спала.

            "Чи повинен я будити її? Так, мені потрібні відповіді".

            Ден поштурхав її в плече. Незнайомка почала прокидатися.

            — В тебе жодних манер, можна було бути більш вдячним й дати побільше мені поспати — промовивши крізь сон вона потягнулася на стільці — все ж як-не-як я тебе перебинтувала й перетягла сюди — дівчина підвелася.

            — Дякую, вибач, але в мене до тебе невідкладне запитання — хлопець засучив рукави кофти й показав на ці дивні "штуки" — що зі мною?

            — Ти вмираєш, точніше, хвороба почала розвиватися. Я була здивована, що ти протримався два тижні, замість декількох днів.

            — Як це зупипити?!?

            — Що ти готовий віддати за ліки?

            — Що???

            — Що, ти, готовий, віддати, мені, за, ліки —повторила вона.

            — У мене нічого немає.

            — Брехня, в тебе є тіло й твоя душа.

            — Навіщо це тобі?

            — Ти не відповів на моє запитання.

            — Я не віддам ні тіло, ні душу.

            — Що ж тримай — дівчина взяла зі столу бутиль з якоюсь рідиной і простягнула в руки хлопцю — вірна відповідь, пий, це тебе вилікує.

            Ден без запитання й зайвих слів випив вміст до дна.

            Напій був дуже гіркий й огидний — це неможливо ні з чим порівняти.

            — Коли він почне діяти?

            — Приблизно, через півгодини, але це не найприємніша частина.

            — Навіщо ти мені допомогла?

            — Забув? Ми домовились.

            — Тобто ти Моде…

            — Так — обірвала вона.

            — Я думав демон буде якось інакше виглядати…

            — Можливо, давай сядемо вже?

            — Угу.

            Ден сів за стілець, а Модеус лягла на ліжко повернувшись обличчям до хлопця, рукою вона підперла голову.

            — Тооооо ж, як ти уявляв, що я буду виглядати? Рогате чудовисько з жахливою зовнішністю, крилами, як в летючої миші й хвостом?

            — Майже так, тобто у демонів немає хвостів, рогів й крил?