Глава ХІІ

Глава ХІІ

       Хлопець сидів в очікуванні своєї смерті доволі довго. Годину чи тільки декілька хвилин він точно не міг сказати, для нього час тягнувся дуже повільно.  

       Ден підвівся. Він нічого не бачив і від цього було трохи спокійніше, врешті-решт, якщо його зараз вб'ють, то останнім, що він побачить не буде морда якоїсь тварюки.  

       Хлопець почав рухатись навпомацки, але це не дало ніякого результату — єдиним шляхом з цього місця був тей, яким він прийшов.  

       Він вирішив спробувати вийти звідси назад на поверхню.  

        Ден йшов повільно і намагався бути безшумним, правою рукою він торкався стіни, а ліву випрямив перед собою, щоб не вдаритися об стіни, ніс все ще болів і було дивне відчуття крові в роті і носі, вона не текла, але й це відчуття не залишалося його.  

        Хлопець вийшов до першого роздоріжжі і хтось схопив його за руку, потім різко потягнув на себе, заломав руку за спину, а іншою закрив рота. Потім невідомий прошепотів: 

        — Хочеш жити — мовчи, кивни, якщо зрозумів.  

        Ден кивнув.  

        — Я тебе зараз відпущу і ти не будеш робити дурниць — кивай, якщо зрозумів.  

        Хлопець знову кивнув.  

        За голосом це була дівчина років двадцяти, більше він нічого не міг про неї сказати. 

        Вони йшли доволі довго і він вже збився  скільки разів вони повертали праворуч чи ліворуч. Чому він повірив їй? Чому він сліпо йшов за нею? Куди вони йдуть? За відчуттями вони спускалися все глибше, бо повітря ставало більш затхлим і дихати було важче, напевне, це був той момент коли людина зневірившись починала хапатися за кожну соломинку.  

         Дівчина зупинилась.  

         — Ммм? — запитально промичав Ден.  

         Дівчина відпустила руку хлопця.  

         — Зачекай.  

         Почувся звук оберту ключа в дверному отворі і за ним послідував звук відкриття дверей.  

         Вона знову взяла й потянула його за собою. Потім зачинала за собою двері. Через декілька секунд в кімнаті загорілась свічка потім ще одна і ще до того моменту поки всю кімнату не було видно, як при денному світлі, через це хлопець примружував очі, які вже звикли до темряви. Ден вивчав кімнату.  

         Це місце було доволі просторим: стін не було видно за стелажами з книгами і паперами посередині стояв круглий стіл також усіяний паперами і з протилежної сторони кімнати теж були зачинені двері.  

          — Проходь, не соромся, може чаю? Чи чогось іншого?  

          Ден обернувся і втратив мову. Перед ним стояла справжня красуня: руде, пряме волосся, що доходило до поясу, пухкі, гарні губы малинового відтінку, зелені очі, маленький рівний ніс, веснянки, високе й струнке тіло з гарними формами, також хлопець на декілька секунд зупинився поглядом на її грудях, але йому стало ніяково витріщатися і він відвів погляд, одяг, напевне, був не надто зручним для такої ситуації: кросівки, обтягуючі джинси і кофта з довгими рукавами, які вона закатала, був один нюанс від якого йому було незатишно — її ріст — незнайомка була на голову вище за хлопця — це для нього було незвично, він звик бути вищим за всіх зі своїм метро дев'яносто росту і коли він зустрічав когось вищого за себе, то це викликало в ньому дискомфорт і бажання піти подалі від такої особи або замкнутися в собі.  

       — Що з тобою? Тобі погано?  

       — А? Ні, все гаразд, просто я… тобто ти… еееее…  

       — Дуже вродлива?  

       — Так — пробубнів Ден.  

       — Повтори, я тебе не почула.  

       — Угу.  

       Дівчина посміхнулась.  

       — Сідай за стіл.  

       — Угу.  

       — Води, чаю, кави, крові чи чогось міцнішого? — після цих слів вона загадково посміхнулась.  

       Хлопець пробубнів й паралельно показав жестами другий варіант.  

       — Голодний?  

       — Угу.  

       Дівчина поклала перед ним пакет з кров'ю.  

       — Смачного.  

       — Ні, дякую.  

       Вона запитально подивилася на Дена.  

       — Скільки днів назад ти їв? В твоїх очах видно голод, але ти не їси, чому?  

       Хлопець щось нерозбірливо прошепотів собі під ніс.  

       — Кажи сміливіше, я тебе не засмію,чи ти соромишся.  

       — Для початку можеш сісти?  

       — Чому?  

       — Це важко пояснити, просто сядь.  

       — Спробуй пояснити, для початку, тоді я подумаю над твоїм проханням.  

       — Мені незручно дивитися з-під лоба.  

       — І це все? Тобто тобі ніяково через те, що я вища?  

       — Угу.  

       Дівчина сіла.  

       — Чому ти не їси?  

       — Я не хочу.  

       — Чому?  

       — Я людина, а не монстр…  

       — Угу, тобто я монстр? Що поганого в тому, що ти п'єш кров? Люди їдять м'ясо і овочі для того аби жити, чому я не можу пити кров аби продовжувати своє життя?  

       — Це… Я не можу дати відповіді, я не знаю, що казати…  

       — Просто випий — це нормально.  

       — Ні, все це не правильно, існування магії, вампірів — це не вкладається в голові — я п'ю кров тих кого міг знати при житті людиною — я вбив людину,просто через стрес, мені потрібно було випустити пар і я забрав його життя, в одну мить для нього все закінчилося…  

        — Ти вбив не людину, а вампіра, тебе недавно обернули в вампіра, твій голод і агресія посилились — це сильно затуманює розум.  

        Дівчина підвелася і попрямувала до Дена, потім зупинилась у його за спиною і нахилившись до його вуха прошепотіла: 

        — Твій голод — це норма, ти повинен їсти для того, щоб жити — зрозумій це. — паралельно з цими словами вона обійняла його.  

        — Давай, зроби це.  

        Ден потянулся до пакету і взяв його, зробивши невеличкий надрив він відчув знайомий запах, але тепер аромат був найнеймовірнішим, що хлопець колись вдихав — це було не передати словами, від цього голова йшла обертом, хотілося вдихати і вдихати. Йому не хотілось протистояти цьому, тому піднісши пакет до вуст хлопчина почав жадібно пити.