Глава IX

Глава IX

     Ден прокинувся від того, що його штурхають в плече,крізь сон він побачив розмиту фігуру.  

     — Агов! Я пожартував тоді про в'язницю, якого біса ти тут робиш?  

     — А? Що?  

     — Прокидаємося!! Тобі на навчання! 

     Ден різко перевернулся на інший бік і впав з лавки.  

     — Ай.  

     Чоловік засміявся.  

     — Мене також так будили, але впасти… Вищий рівень.  

     — Заткнися.  

     — Полегше я можу і образитись.  

     Ден сів на підлогу і почав протирати очі, як тільки він їх відкрив, то побачив, що навпроти нього сидить Віктор.  

      — Тут інших охоронців немає? — роздратовано запитав хлопець.  

      — Ще двоє, кожен відповідає за свій поверх.  

      — Поверх?  

      — Так, це перший — верхній поверх і є два поверхи, що заглиблюються в землю.  

      — Чому тільки три охоронці на всю в'язницю?  

      — А більше і не треба, без мого дозволу всеодно ніхто не вийде.  

      — І чому ж?  

      — А ти спробуй.  

      Ден підвівся і попрямував до виходу, але коридор почав витягувати і скільки б він не йшов до дверей не зміг підійти навіть на метр.  

      — Ну, давай ти майже біля виходу — Віктор відкрив двері і жестом показав на вихід, він почав дражнитись.  

      Ден ще пройшов з десяток метрів і просто сів обіпершись на стіну.  

      — Здаюся.  

      До його підійшов Віктор, він широко посміхався.  

      — Ти б ще спробував, може дійдеш.  

      — Дуже смішно.  

      — Ага, я рідко вихожу звідси, а коли ти проводиш доволі довго, майже, на самоті, то тебе веселить навіть найменша дурниця, хоча, я завжди любив так знущятись. 

      — Це всеодно не смішно — пробурчав Ден.  

      — Чому ти сюди рийшов?  

      — Я не знав куди йти… Тому я прийшов сюди.  

      — Так собі аргумент, але я так розумію, що ти узагалі не знаєш про цей світ?  

      Ден мовчки кивнув.  

      — І ким ти був?  

      — Студентом.  

      — Це я вже знаю, здогадався. Ось моя порада, краще не згадуй про минуле — це буде ятрити твою душу і розум.  

      — За цей короткий час так багато сталося мене н… — Ден знову затнувся проти своєї волі.  

      — Що "мене"?  

      — Не зважай.   

      — Добре, не будемо зачіпати твоє минуле.  

      — Угу.  

      — Отже так, іди в міську ратушу й надає запит про житло, на життя тут небагато способів заробити, на місці все зрозумієш.  

      — Дякую.  

      — Також я б радив відвідувати бібліотеку, з твоїми пізнання и про цей світ можна одразу в могилу лягати.  

      Ден просто промовчав.  

      — Іди звідси, потім розрахуєшся. 

      На цей раз хлопець зміг дійти до дверей без жодних перешкод. 

      "Фентезі вибралась з книжок і потягла мене за собою" — наостанок подумав хлопець.  

      На вулиці пройшовши декілька десятків метрів хлопець побачив ратушу.  

      Сама будівля за висотою була трохи нижча аніж навколишні будинки, він зміг знайти ратушу тільки тому-що бачив її вчора вночі, Ден увійшов всередину.  

     Всередині хлопець побачив дівчину, що стояла за стійкою.  

     — Добрий ранок! — сказала дівчина і привітно посміхнулась — Вас щось турбує?  

     — Ні, не зовсім, мені сказали, що у вас можна запросити жутло і запитати щодо працевлаштування.  

    — Так, можна, ти недавно сюди прибув, чи просто хочеш дадати в своє життя різноманіття?  

    — Так, недавно прибув.  

    — Ти мав бути відповідальним, прошло вже чотири дні, а ти тільки зараз з'явився.  

    — Чотири дні… —повторив хлопець знаходячись в легкому шоці.  

    — О я згадала тебе! — ти той напівкровка, що напав на охоронця, він, до речі, у поганому стані.  

    — Що з ним.  

    — Це тебе не стосується — холодно відповіла дівчина.  

    — Гаразд… Може повернімось до основної теми розмови?  

    — Є ще місця на Винному проспекті, а на рахунок роботи — залишилось два варіанти: добувати павучу отруту й будувати.  

    Ден простояв з хвилину розмірковуючи над варіантами і сказав.  

    — Напевне, я ще подумаю на рахунок роботи —  сказав Ден і пішов до виходу, йому тут було незручно.  

    Дівчина протянула хлопцеві ключі.  

    — Пам'ятай, все, що ти зробиш повернеться тобі сторицею — наостанок промовила дівчина і вишкірила зуби, рахуй дні.  

     Ден зупинився, до нього дійшло, якщо він піде заробляти собі на життя добуваючи отрутою, то з ним точно щось зроблять і скоріш за все с пишуть на нещасний випадок,він зупинився торкнувшись дверної ручки.  

    — А знаєш, я так подумав, запиши мене на будівництво.  

    — Добре, дорогу сам знайдеш.  

    Ден вийшов на вулицю. В його голові роїлись думки "Чому вона стала різко погрожували мені? Хто вона йому? Що сталося б з ним на іншій роботі?" — І багато інших запитань.  

    Через сорок хвилин хлопець знайшов будівництво і розшукав головного.  

    Це був дорослий чоловік, років за сорок, який викурював одна за одною сигарети.  

    — Добрий день.  

    — Ага, чого хотів — з байдужість сказав чоловік.  

    — Мене сюди направили працювати.  

    — Починай, ввечері буде розрахунок, ефективніше працюєш — більше заробляєш.  

    — Так.  

    Ден пропрацював до самої ночі і отримав заробіток, звісно, його було не багато, хто ж заплатить за декілька годин праці великі гроші? До того ж з його фізичними здібностями піти на будівництво було найгіршим варіантом. Узагалі, хлопець не любив тяжку працю.  

     Вночі Ден вирішив розрахувати з Віктором, він купив пляшку рому і пішов до в'язниці,зайшовши всередину він почав бродити по коридорам, ув'язнених було не надто багато, але й не надто мало, аж тут від його спостережень відволікає голос.