Глава VIII

Глава VIII

     Ден прокинувся в маленькій кімнаті. На вікнах були ґрати.   

     "Я знову в тюрмі?" — подумав хлопець.   

     Хлопець пролежав ще декілька годин і тоді відчинилися двері.   

     "Привіт, довго ж ти спав" — в дверях стояв молодий хлопець, на вигляд був більше схожий на офісного планктона, але одяг максимально відрізнявся від самого вигляду хлопця, він складався з синіх джинсів, чорних кедів і світшота.   

     — Привіт, ти хто? — запитав Ден.   

     — Віктор, мене призначили спостерігати за тобою, не кожен день до нас напівкровки потрапляють — відповів хлопець.   

     — Напівкровка? — перепитав Ден.   

     — Ох — зітхнув Віктор — З тобою будуть проблеми, якщо ти навіть про це не знаєш.   

     — Я узагалі не розумію, що сталося за останні… Скільки я тут?   

     — Дні чотири, чи п'ять, не відходь від теми.   

     — Добре, я не розумію, що сталося за останні три тижні, я не розумію чому це сталося саме зі мною.   

     "Віктор засміявся"  

     — Бідненький, давай я відведу тебе до дому і скажу, щоб ніхто тебе не чіпав.   

     — Звідки така агресія?   

     — Ти потрапив в пекло, а ця система островів пекло в пеклі.   

     — В пекло?!?!? А що ж сталося зі мною, я пам'ятаю як… — Ден затнувся, язык став дуже важким, він не міг вимовити слова.   

     — Як що?   

     " Ден не зміг дати відповідь, але через декілька хвилин він зміг далі розмовляти".   

     — Хто такі напівкровки? — запитав хлопець.   

     — Напівкровки це ті хто не став повноцінним демоном, вампіром, оберненим — називай це як хочеш, їх організм почав агресивно протистояти отруті і тому вони не змогли стати повноцінними вампірами, коли ти напівкровка це вже вагомий аргумент відправити тебе сюди. — відповів Віктор.   

     — Вампір??? — Ден був в шоці — І це все? Тобто за таку дрібницю мене відправили сюди?   

     — Я б не назвав це дрібницю, особливо коли ти кидався на охоронців і з'їв шматок одного з них.   

     — Я не хотів.   

     — Звісно не хотів, бути напівкровкою це ще та біда.   

     — І які проблеми?   

     — Перша проблема це голод, для нас голод справжня каторга, ми не можемо довго жити без їжі, для тебе ж цей нюанс помножити вдвічі — тобі потрібно пити кров і їсти людську їжу, якщо не будеш втамовувати голод, то можеш знову кинутися на інших, а вони в свою чергу не так милосердно можуть повестися.   

     — І це все?   

     — Ні, твоє тіло в порівнянні з моїм має слабшу регенерацію, ти не зможеш за короткий проміжок часу загоїти серйозну рану, ти можеш захворіти, а більш точної інформації я не знаю, напівкровок за весь час було дуже мало і вони були слабкі, тому довго не жили.  

      — Я тепер буду гнити в в'язниці?   

      — Ні, за тебе вступился.   

      — Хто?   

      — Ця особа просила не називати її ім' я.   

      — Я вільний?   

      — Ти мене уважно слухав? Я за тобою наглядаю, якщо в тебе ще раз станеться приступ, то ти можеш вбити когось, будеш зранку, в обіді і ввечері приходити відмічатись, не будеш встигати я буду ходити за тобою.   

      — Угу.   

      — От і чудово ти вільний.   

      Коли Віктор виходив він зупинився в дверях:  

      — Йдеш? Чи тобі тут сподобалося?   

      — Іду.   

      Ден вийшов з камери і його зустрів коридор.   

      —Йди наліво і прямо, вихід побачиш сам.   

      Через п'ять хвилин ходу Ден справді побачив великі металеві двері, він потягнув за ручку і вони відчинились.   

      "Чому тут нема охорони?" — подумав хлопець.   

       Вулиця зустріла його свіжим, холодним повітрям.   

      "І що мені тепер робити?" — запитав сам себе Ден.  

       Постоявши на вулиці декілька хвилин він вирішив прогулятися по місту, спочатку було тихо і мало перехожих, для себе він відмітив, що тут скоріше всього щось на зразок спального району, потрібно розпитати Віктора про те чим він тепер став. Ден відмовлявся називати себе вампіром чи демоном — це виглядало зі сторони, якось, незвично, неначе з якогось фільма чи книги і викликало не надто приємні відчуття. Хлопчина вирішив піти в сторону де було чутно гамір людей, він ще раз подумав, як же краще називати їх і вирішив про себе, що буде намагатися чи уникати в розмові слів "вампір і демон", чи використовувати слово "люди", вони ж були раніше людьми, напевно… На вулиці почали частіше зустрічатися перехожі і він бачив дедалі більше крамничок з рекламними вивізками різних напоїв і алкоголю, але не побачив жодної крамнички з продуктами, утім це було не дивно, вони не їдять людську їжу, на відміну від Дена.  

       Через півгодини хлопець вийшов на площу, світло від ліхтарів і крамничок чудово освітлювали майже всю площу. Сама площа мала в центрі щось на зразок обеліска метри три заввишки, але з такої відстані Ден не зміг його нормально роздивитися тому бідійшов ближче, метрів за п'ять від обеліска він побачив на ньому слова:

"Derha mo veli ote kerbin gweko nole". 

     Хлопець роззирнувся і побачив групу людей що сиділи за декілька метрів від обеліска,він вирішив підійти й запитати про значення фрази. 

     — Хей привіт! — сказав Ден. 

     Компанія замовкла і всі погляди спрямувались в його сторону. 

     — Чого тобі? — з посмішкою на обличчі запитав один з хлопців компанії. 

     — Ви не знаєте суть слів на обеліску?

     — Я не знаю, але він знає. — закінчив фразу співрозмовника і перевів погляд на іншого хлопця. 

     — Дослівно звучит так: "Пам'ятайте про тих хто загинув задля спокою". 

     — І що це значить. 

     — Я не знаю, хочеш вивчати історію іди в бібліотеку,будеш? — співрозмовника простягнув Дену пляшку з алкоголем.