Глава ІІІ

Глава ІІІ

         Прокинувся Ден з поганим настроєм, голова боліла з самого ранку та синьці давали про себе знати. Для початку Ден вирішив піднятися з ліжка, перший крок завжди найващий, і привести себе до ладу.  

         — Потрібно поставити на підлогу спочатку праву ногу, трохи удачі мені не зашкодить — подумав про себе Ден.  

         Задзвонив будильник і хлопець від несподіванки підскочив.   

         Парубок помітив, що випадково став на підлогу лівою ногою і вилаявся про себе: "Дідько, а я сподівався хоч трохи більше отримати сьогодні удачі".  

         Після того, як Ден зробив усі свої ранкові справи, то задумався над тим, щоб сьогодні залишитися дома і відпочити від міського темпу життя, залишитися в своїй фортеці, відпочити. 

         Майже до вечора Ден грав у різні відео ігри, читав книги і грав сам з собою в шахмати, десь о п'ятій годині він згадав про пропозицію Віки й почав збиратися.  

         Коли хлопець побачив себе у дзеркало, то злегка всміхнувся і промовив сам до себе: — "Тааак, вигляд у тебе, як у побитого пса", але все ж таки він вирішив піти розвіятись разом з новими знайомими.  

         Ден вже підходив до виходу з метро й майже одразу побачив Марка і Віку.  

         — О прийшов, а ми вже сумнівалися, що ти прийдеш, ну я програв свою ставку — сказав Марк з неприхованим розпачем.  

         — Ура, моя взяла, я ж казала… — відповіла Віка і посміхнулася.  

         — Привіт — єдине, що зміг вичавити з себе Ден, щось йому здалось дивним у її погляді і усмішці.  

         — Ну? Куди підемо Вік?  

         — Давайте підемо в кіно, ти ж не проти, Ден?  

         — Ні, давайте в кіно.  

         — От і чудово, пішли— заключно відповів Марк.  

         Всю дорогу Віка і Марк намагались розговорити Дена і їм це майже вдалося, а сам хлопець все думав про тей погляд і усмішку.  

         "Може мені це здалося, як не як сама їх доброзичливість дивна, але, напевне, я давно з новими людьми не знайомився".  

         Компанія пішла дивитися фільм "Веном 2" фільм був дуже цікавий та й їм сподобався, поки Ден відпочивав гуляючи по місту разом з Марком і Вікою, коли він подивився на годинник була вже одинадцята година та й місце було не знайомим.  

         — Марк, Віккі я вже піду до дому, мені пора, завтра в коледж, бувайте! 

         — Стій, давай я тебе з Марком проведу до дому. 

         — Ні, не треба, я сам дійду — Ден видавив із себе малу посмішку, вже було не зручно з їх доброзичливості.  

         — Я знаю короткий шлях, ми швидко дійдемо, не хвилюйся нам не важко ми не далеко звідти живемо.  

         — Добре пішли.  

         Коли Ден йшов разом з Вікою, то Марк всю дорогу мовчав, "Може він ревнує, до мене? "— промайнула думка в хлопця, на його подив він через короткий проміжок часу почав помічати ті місця в яких вони були декілька годин тому, отже це і справді коротка дорога…  

         — Тут праворуч і в цей провулок — сказала дівчина.  

         Ден без задніх думок зайшов у провулок і відчув поштовх у спину. Хлопець полетів на землю шокований від розгортання цих подій, а з-за спини почувся сміх.  

         — Це найлегша здобич яка мені траплялись! — вигукнула Віка.  

         — Я думав він буде не такий дурний — відповів Марк з насмішкою в голосі.  

         І ось тут Ден зрозумів всю свою критичну ситуацію — він в темному провулку з майже не знайомими людьми які зараз називають його "здобиччю".  

         — Виходьте! — крикнула Вікторія і з протилежної сторони вийшли двійко дівчат років вісімнадцяти і двадцяти двох.  

         — Ще один — знудженно сказала перша.  

         — Це так легко — відповіла друга.  

         Сердцебиття Дена участилося, він відчув удари в своїх вухах, страх почав повільно затьмарювати його розум.  

         — Добре, це останній, в'яжіть його і йдемо звідси — сказав хтось з дівчат.  

         "ТІКАЙ, ТІКАЙ, ТІКАЙ"— єдині слова, що крутилися в голові хлопця.  

         Не відчуваючи свого тіла Ден зробив крок, потім ще один, але вже швидше, третім кроком він практично пролетів два метри, його очі метали ь з боку в бік в пошуку порятунку, час для нього немов сповільнився, він бачив здивовані обличчя своїх нападників, відчував всі свої шанси на порятунок яких було небагато і тут йому прийшла в голову божевільна ідея — спробувати застрибнути на аварійну драбину. 

         Ден почав набирати швидкість, він розумів, що так не дострибне, але, якщо він відпихнеться ногами від стінки, яка навпроти драбини, то можливо вчепиться руками хоч за край цієї конструкції.  

         Ден побіг до стіни, за його планом все повинно було пройти, як по маслу, але нога зісковзнула й хлопець зачепився самими пальцями за край драбини, адреналін, який виробився від цього тваринного страху дав змогу піднятися вверх, а тепер бігти, бігти, бігти і не дивитись назад.  

         Коли Ден добіг до свого дому погоні не було, як тільки хлопець зайшов у свою кімнату одразу пішов до ліжка і ліг спати, більше він не міг витерпіти навантажень отриманих за цей день.