Глава ІІ

Глава ІІ

         Поки Ден з новими знайомими дійшов до свого дому, то встиг розговоритися з цією парочкою, точніше, Віка розговорила його, а за разом і Марка. Як виявилося Марк це двадцятирічний хлопець з однієї виликої фірми, а Віка тільки недавно отримала роботу івент менеджера в одній фірмі назву якої вона сказала, також вони розповідали ще багато чого, але Ден не запам'ятав.  

         Сам Ден розповів про себе небагато, тільки те що вчиться на третьому курсі в коледжі по професії електрик і планує піти далі вчитися в університет на заочне навчання.  

         Біля входу до багатоповерхівки хлопець обернувся зважуючи свої слова, які він так хотів сказати, але вагався.  

         — Все бувай, думаю ти вже далі сам дійдеш, чи тебе на руках понести? — пожартував Марк.  

         Віка засміялась, а сам Ден трохи зам'явся і не зміг придумати настільки ж гостру відповідь.  

         — Ні не треба, сам дійду, дякую, що провели мене, було класно — сказав парубок вчасно зупинившись перед тим, як сказати "Могли б ще так сходити, погуляти".  

         — Добре бувай, якщо хочеш можем погуляти потім, днів через два біля метро о шостій годині, якщо ти все ж таки захочеш — сказала Вікторія і вони разом з Марком пішли геть.  

         В тей час у Дена відібрали мову, який збіг— "Це або збіг, або чийсь злий жарт" —думав хлопець.  

         Розгублений сьогоднішнім подіями Ден пішов до дому.  

         Кімната яку винаймав Ден зустріла його суцільною темрявою, а вимикач був на протилежній стіні від дверей,хто ж міг подумати, що він прийде аж об одинадцятий годині ночі.  

         З самого дитинства Ден боявся двох речей темряви і самотності, були і інші страхи, але їх він боров. Якщо страх самотності можна було заглушити телевізором, або музикою в навушниках, то страх темряви так просто не долався — скільки разів він обходив кожен міліметра кімнати, а потім вимикав світло запевняючи себе, що тут нема нічого страшного, але це не давалойому сил і через декілька хвилин він в паніці вимикав світло. Тому і зараз він стояв в дверному проході й готувався до того, щоб швидко добігти до вимикача. Скільки разів він себе карта за ці дитячі страхи та все було марно.  

         І ось Ден почав бігти. Він зробив крок і його уява почала малювати різних тварюк, що ховаються в усіх щакутках вичікуючі його, другий крок із шафи почувся стук, напевне, це він щось зачепив, але сердце вже почало битися як скажене, третій крок і він простягає руку до вимикача, загорається світло. "Ох чому я такий боягуз?" хлопець вкотре задає собі це питання.  

         — Тобі ж скоро вісімнадцять і ти кожен раз в темряві трясесшя як налякане щеня — сказав глузливо сам собі Ден сидячи біля вимикача.  

         — Треба буде пошукати роботу аби купити нові окуляри — сказав знову собі Ден.  

         "Зараз щось приготую собі їсти"— з цими думками хлопець встав і пішов до плити.  

         Вечеря виявилася доволі смачною, яєшня з макаронами покращила настрій, який був дуже зіпсований.  

         "І все ж таки, йти чи не йти?Якщо не піду то пожалкую, скільки я вже не був у компанії з трьома чи більше людей? Здається декілька тижнів, це навчання мене доконає"  

         Наступний день пройшов без неприємностей, навіть знайшов підробіток і в такому темпі вже наступила ніч.  

         На цій ноті Ден поринув у сон.