Глава I

Глава I

            Сімнадцятирічний хлопець на ім'я Ден йшов із коледжу, його думки були далеко від цього світу, він нудьгував.

            "Кожен день одне й те саме, коледж — дім, дім — коледж"— думав Ден.

Узагалі студентське життя хлопця одразу не склалося, він взявся за легку роботу з грошима студентської ради, але сталася непередбачувана ситуація і ця "легенька" справа затягнулася аж на рік, через цю кляту нісенітницю з хлопцем не надто привітно розмовляють.

            "Кляті гроші! Чому я взявся за це? Хоча, до біса їх всіх, мені і так добре, самому теж добре живеться, не подрібен мені ніхто"— вилаявся про себе хлопець. "Але все ж таки мені так хочеться знайти когось хто буде мене розуміти"— подумав хлопець і в нього майже виступили сльози, але він їх стримав й ці думки сховав, назад, у найглибші закутки серця.

            Сам хлопець міг вже давно знайти собі другу половинку, знайомі подруги йому раніше часто казали, що він доволі гарний, хоча хлопчина мав комплекси на рахунок своєї зовнішності, думав, що на такого як він ніхто навіть не гляне й з часом компліменти в його сторону зникли.

            Студент вчився вже на третьому курсі, мав кучеряве, неслухняне волосся, кирпатий ніс, карі очі, окуляри, маленькі губи, але його усмішка була напрочуд широка, хоча, він всміхався тільки коли нервува, або був сумний і ця його усмішка створювала на його обличчі дурнуватий вигляд, тому коли Ден перейшов в коледж, то намагався стримувати цю погану звичку, а коли не виходило то це дратувало оточуючих і його самого.

            Всі ці думки засіли зараз в його голові, а хлопець вже доходив до метро.

В очах різко з'явилась пелина це ставалося дуже рідко та Ден знав, що потрібно було зупинитися і стати біля стінки, взяти телефон до рук, зробити вигляд, що просто зупинився подивитися якісь новини, але він чомусь цього не зробив.

            "Як же хочеться швидше додому повернутись, трохи поспати" — подумав хлопець і пришвидшив ходьбу все ще не бачачи самої дороги.

            Ден зробив ще крок і сталося те, що було очікуваним, він спіткнувся й полетів вниз по сходам, спочатку він відчув різку біль в плечі та замружився від несподіванки, а потім відкрив очі вже лежачи в самому низу сходів відчуваючи біль по всьому тілу, окуляри злетіли десь по дорозі його грондіозного фіаско, а люди все йшли і шли минуючи його.

            — З тобою все нормально? — до Дена підбігла дівчина з його окулярами.

            — Сьогодні точно не вмру — намагався пожартувати хлопець, так жартувати він ніколи не вмів, але дівчина чомусь посміхнулась.

            — Встати можеш? — з-за спини дівчинки почувся голос якогось хлопця, здається, це був одноліток Дена, але він точно не міг сказати.

            —Так зможу— хлопчина спробував посміхнутися й піднятися, але удар, що прийшовся по тильній частині голові дав про себе нагадати й натякнув на те що було б непогано ще трохи полежати.

            — Виглядаєш ти так собі — в один голос сказали хлопець з дівчиною.

            — Дай руку, моє ім'я, до речі, Марк — сказав хлопець піднімаючи Дена і садячи йогобіля стінки.

            — Мене Вікторія, друзі звуть Віккі, а для тебе просто Віка — сказала дівчина протягуючи окуляри.

            — Дякую, мені пощастило, що ніхто їх не розтрощив — сказав Денис.

Окуляри вже були непридатні для носіння, але ця дівчина і хлопець так добре повелися зі мною, що я не міг сказати про безкорисність окулярів, як мінімум це було не ввічливо.

            — Ось попий води — сказав Марк простягаючи пляшку з водою Дену.

            — Ні дякую мені вже краще — подумав хлопець

            "Все ж таки вони занадто добре поводяться зі мною, це дивно" — подумав Ден.

            — Точно нормально? — запитала Віка.

            — Так, я вже піду, дякую за допомогу — відповів він Віці.

            — Тоді давай ми тебе проведемо до дому, щоб з тобою нічого не сталося по дорозі — не відставала дівчина.

            — Та навіщо вам ця морока зі мною, ви ж, напевне, маєте і інші справи — хлопець знову спробував відмазатися від цих двох.

            — Так відмови не приймаються — Віка награно нахмурилась і це вийшло в неї, скоріше, мило, ніж грізно.

            Узагалі Віка мала дуже гарну зовнішність: маленький витончений носик, пухкенькі губи, зелені очі сяють неначе дві намистини, ніжна шкіра і пахла чимось знайомим, але в той же час і складалося таке враження наче ти відчув цей аромат вперше.

            — Так давай без відмовок— сказав Марк, з неприхованою образою і злістю.

Ось з ним точно не хотілось би суперечити.

Хлопець виглядає, як лісоруб в прямому значенні цих слів: його м'язисті руки які він схрестив на грудях свідчили про те, що він або десь тяжко працює, або частенько відвідує спортзал, обличчя теж схоже на лісорубівське, от як бы ще волосся рудого кольору і пишну бороду з вусами, то вималювався той самий лісоруб із уяви Дена, але в реальному житті, от тільки виглядав Марк суворіше.

            — Добре, пішли, хоча я б і сам дійшов — Сказавши це, Ден поклав окуляри які досі тримав у руках до футляру і закинувши його у рюкзак пішов вглиб метро з новими знайомими.