.6.

   Раніше я завжди розглядала життєві ситуації лише зі свого боку. Звертала увагу, як мені погано і прикро, наскільки до мене несправедливі та упереджені. Зараз же, аналізуючи свої дії в минулому, здається, погано ставилися не тільки до мене. А що гірше, здається у мене самої було рильце в пушку. Я не бачила картину загалом і здебільшого робила поспішні висновки. Багато разів поводилася егоїстично, не зважала на побажання оточення і забувала важливе, що не варто було забувати.

   Чи любила я?

   Чи дружила я?

   Чи була справжньою?

   Коли Енджел запитував, мені здалося я змирилася з тим, що сталося і навіть вибачила подрузі, але як тільки він озвучив, що є можливість особисто з'ясувати, що до чого, мене перемкнуло. Так, все що я говорила була щира правда. Вона багато зробила, навчила і була моїм прикладом для наслідування, але цей її вчинок… як мінімум вимагав пояснення.

   Як тільки торкаюся нитки з написом Френсіс мене вимикає. Відчуваю внутрішній поштовх, ніби через мене пропустили струм, як при екстреній реанімації. Хитаючись і важко дихаючи, відкриваю очі, а декорації знову змінилися. Ніби я перебуваю у якомусь фільмі власного виробництва, перестрибуючи з кадру у кадр.

   Я стою посеред кімнати. Мого наглядача не видно й не чути, що якщо чесно, трохи лякає. Проте, я чітко пам'ятаю як сюди потрапила, а головне з якою ціллю.

   Роззираюся. За вікном ніч, у приміщенні повна темрява. Навколо стоять пару столів, шаф і два двоповерхових ліжка, на яких сплять дівчата. Одне з облич належить Френсіс. Тоді це її гуртожитське помешкання. Підходжу до неї та ледь стримуюсь, щоб не почати витрушувати з неї пояснення у цю ж мить. Що робити далі не знаю, позаяк інструкції я не дослухала. 

   "Будемо імпровізувати, – простягаю руку, щоб торкнутися і сама лякаюся від несподіванки. Молочна напівпрозора димка тягнеться до руки сплячої дівчини. – Нічого собі. Неприкаяна душа на 40-денному випробувальному терміні. Здається, я стала привидом".

   Торкаюсь подруги й знову міняються декорації. Не знаю потрапила я у її сон чи сама викликала її сюди, але ми знову потрапляємо у той злощасний клуб. Вона продовжує сидіти заціпеніло на колінах зверху сходів, а я стою внизу і спостерігаю за нею.

   Коли дівчина була завмерлою фігурою сприймалася більш товарисько. Зараз мені хочеться кричати, трощити та злитися. Але тоді вона була спіймана на гарячому, а тепер сидить побита горем. Розглядаю її наскільки можливо, щоб все запам'ятати, бо це моя остання з нею зустріч.

    Вона осунулась, схудла. Зник блиск, розтріпане волосся жирне і замість зачіски закручене у незграбний пучок. Вона підіймає голову на звук мого важкого дихання. Лице посіріло, темні мішки під очима від поганого сну. Зник життєвий запал і захват з погляду. На мене дивилася перелякана дівчина, яку зсередини роз'їдає провина.

   – Знову прийшла дорікати? – З розпачу викрикує вона й обіймаючи руками коліна, ховає обличчя.

   "Знову? – Важко розумію сказане. – Вона кожну ніч проводить тут і вислуховує від мене образи?" – Не дивлячись на власну злість серце щемить, від того як вона себе картає.

   – Сьогодні я приходжу в останнє. – Сумно посміхаюсь обдумуючи, про що говорити, а натомість втрачаю впевненість з якою сюди прийшла. Бачу її, й комок у горлі застрягає від розпачу.

   "Чому я? Чому так?" – Від несправедливості навертаються на очі сльози, але я не маю права плакати.

   Френсіс кліпає, потім ще, протирає очі руками й майже одними губами шепоче:

   – Ти якась інша.

   Повільно йду до неї долаючи сходинку за сходинкою, а серце калатає так, ніби я пробігла марафон.

   – Справжня? – З недовірою оглядає мене з ніг до голови.

   – Так. – Беру себе в руки. Якби не було боляче, треба зірвати пластир і випустити все, що отруює мене зсередини. Тільки тоді я зможу рухатися далі.

   – Це все я… я винна… через мене… – хитаючись взад вперед, як мантру повторює подруга, перебуваючи у після істеричному трансі. Не витримую і присідаючи біля дівчини, міцно обіймаю її.

   – Перестань картати себе.

   – Ні, – скрикує і відштовхує мене. – Ти не розумієш. Це все через мене… і Деймона… якби ти не бачила… – вона густо червоніє і знову обіймаючи коліна починає хитатися.

   Це справді лякає. Я не хочу, щоб моя краща подруга все життя так переймалася і звинувачувала себе. Вона це робить безпідставно.

   – Френ, люба. Тобі треба заспокоїтися.

   – Я вже тиждень намагаюся заспокоїтися, – гнівно сичить дівчина.

   "Тиждень? Овва." – Роблю подумки помітку. Обов'язково треба буде розпитати про це.

   – То може поясниш, що ти маєш на увазі.

   Її широко розплющені очі дивляться з провиною і розпачем, але їй треба виговоритися. Треба розкрити карти й пережити все, так само як і мені.

   – Я б ніколи не глянула на хлопця подруги. Ти маєш знати це. НІКОЛИ, – наголошує на тому, у чому я і так на 100 відсотків впевнена. – Тим паче такий шмат лайна як Деймон. Але ти… – підбирає слова. – Твоя наївність бісить і притягає одночасно. Я просто хотіла тебе захистити, – схлипує, але придушує емоції, щоб продовжити. – Я знайшла дівчину, яка була не проти з ним пофліртувати й познайомитися. Вмовила її запросити того козла до клубу саме сьогодні, але у неї щось сталося і вона не прийшла. – Помічаю розгубленість на обличчі Френсіс. – Не знаю, що на мене найшло, – дивно чути таке формулювання від неї, тим паче після всього, з чим я познайомилася. – І я не придумала нічого кращого, ніж замінити її собою.

   Я чую і не розумію, що вона каже. Ну, припустимо, з першою частиною плану я погоджуюсь, у цьому щось є, але друга – це зовсім не схоже на мою подругу.

   – Я могла перенести зустріч і все. Чому я погодилася? Чому пішла? Не пам'ятаю, – Френсіс вже не може плакати.

   – Йди до мене чуєш? – Роблю ще одну спробу, обіймаю і не даю їй мене відштовхнути, хоча зараз її спроби вже майже безсилі. – Я справді вважаю його козлом і знаю, що ти хотіла як краще. І я справді дуже тебе люблю, – по щоці скочується солона крапля.