.3.

   Людина швидко звикає до обставин у яких знаходиться. Не важливо комфортні вони чи небезпечні, людина пристосовується і виживає, якщо це звичайно можливо. І ця істота настільки вживається в декорації, що її оточують, що стає важко починати щось змінювати, покращувати чи навіть просто оновлювати. Сміливі індивіди, можуть ризикнути й у більшості випадків отримують винагороду у вигляді покращених умов для життя. Але основна маса перебивається тим, що має, бо не хоче виходити за межі того гніздечка, яке вони собі облаштували. Через страх залишитися навіть без цього, більшість до кінця свого життя може не наважитися на зміни з мінливою перспективою.

   І всі люди страждають, коли втрачають це своє середовище. Коли залишаються без будь-якого плану на майбутнє. Коли сам факт існування цього майбутнього піддається сумніву. Що робити далі? Як продовжувати жити?

   А… чи… буде… це… далі?

   Я зовсім не боюся того, що чатує на мене з тієї сторони порталу. Усвідомлення власної смерті – це шок, і щоб на мене не чекало попереду, на цей момент не має ніякого значення. Проте… дуже важко наважитися зробити крок, який назавжди відірве від звичного, такого рідного для мене світу. Ось це справжнє випробовування: залишити позаду свої фізичні надбання, оточення, пов'язані з цим уособленням спогади. Це найдовші секунди у моєму житті. Але я наважуюсь. Сильно заплющивши очі й міцно стискаючи на диво теплу долоню ангела, повільно роблю крок за край незвіданого.

   Мій провідник, злегка тягнучи за руку, відводить мене ще на кілька метрів уперед і зупиняється. Збентежено тамую подих. Шкірою відчуваю вітерець і тепло, маю надію сонячне. Зібраної інформації недостатньо для визначення моїх перспектив, тож збираюся з силами й на видиху, повільно й по черзі підіймаю повіки.

   Не вистачає слів описати побачене. Скрізь навколо нас стелилися хмари самих різноманітних кольорів і відтінків. І вся ця димка здавалася туманом, яка повністю розмивала контури об'єктів: дерева, кущі, величний замок далеко попереду. Не знаю, можливо це стосується особисто мого сприйняття і я бачила те, що, так би мовити, розуміла, і для інших це б виглядало зовсім інакше. Від кожного пориву вітру змінювався й кудлатий пейзаж, зачаровуючи новими конфігураціями й химерними контурами. Це було магічне дійство. Оптична ілюзія. Гра світла, яка створювала власні об'ємні фігури. Незабутній досвід… але побачене не мало нічого спільного з моїм уявленням про судовий процес над грішною душею.

   – Розчарована? – З цікавістю розглядає мене ангел смерті.

   – Знову все на обличчі? – Ледве всміхаюсь. – Якби пояснити, – затихаю на кілька секунд підбираючи слова. – Це ніби у мене зараз має бути важливий іспит, але за останні хвилини до початку виявляється, що лектор запізнюється. – На цих словах Дес голосно регоче. – Маю на увазі, що наразі ситуація не критична, але загроза ще не минула і мене це бентежить.

   – Як би не було, ти не можеш не погодитися, що тут круто.

   З подивом дивлюся на чоловіка, що стоїть поруч. Він стоїть заплющивши очі та з насолодою ніжиться під сонячними промінням. На мить, з голови вилітають будь-які думки, настільки заспокійливо подіяв блаженний вигляд Деса.

   – Ти знову байдикуєш? – Явно роздратований голос порушує чари моменту. Зі сторони старовинної споруди до нас прямував чоловік у білій тозі. Позаду чітко виднілися масивні крила, що не залишали сумніву, перед нами був янгол. Дес ширше усміхнувшись, повільно розплющив очі.

   – Ендж, ще та зануда, як я і попереджав. – Схиливши голову, він прошепотів це мені майже у вухо, але досить голосно так, щоб було чути його опоненту. Від його теплого дихання забракло повітря, а по тілу виступили сироти. У янгола перед нами під вилицями заграли жовна, але йому не було чого відповісти, крім кинутого багатозначного погляду на наші долоні, за які ми досі трималися разом. Нервово висмикую руку, зніяковіло ховаючи її за спину. 

   – Постійно ти все псуєш, – все ще посміхаючись, але з явним розчаруванням кидає жнець.

   – Я просто виконую свою роботу…

   – На мене досі теж ніхто не скаржився, – перебиває Дес, сяючи білосніжними зубами. – Вчися отримувати задоволення від виконання своїх обов'язків.

   – От і йди його отримувати. На нас чекають, – по цих словах Енджел різко розвернувся й пішов. Здається, це означає, що я мушу якомога швидше його наздогнати, поки він не розчинився серед хмар.

   – Дякую, за екскурс, Десмонд, – голос наповнюється смутком від думки про розлуку з хлопцем такої заспокійливої дії. Його підтримка і присутність справді допомогли й, напевно, необхідно було йому все це озвучити, та я не змогла. Не знаю, чи ми ще побачимося, тож не прощаючись біжу наздоганяти того іншого. 

   Енджел йшов попереду, я ж підтюпцем йшла за ним, не наважуючись порушити мовчання дурними питаннями. Залишилося розглядатися і милуватися навколишніми метаморфозами. Величні башти помалу розчинялися у повітрі, а те, що спочатку здавалося муром навколо, переросло у прекрасний сад і навіть з'явився приємний п'янкий аромат невідомого для мене походження. Скрізь відбуваються зміни, нічого не залишається постійним. Пройшовши через хмарні хащі ми зупинилися перед входом величезного білого шатра, принаймні саме такою конструкцією мені здалася тогочасна споруда. Простота дизайну спрощувала сприйняття, і цей факт, якоюсь мірою, заспокоював. Легким рухом руки чоловік відсунув зі шляху біле полотно, пропускаючи мене вглиб непроглядної темряви. Завмерши на секунду біля входу в нерішучості, роблю крок у порожнечу. Я ще чую, як за спиною шарудить тканина, коли перед очима все починає перетворюватися.

   Ангел навіть бровою не повів, певно вже звик до такого перебігу подій. Мовчки обійшов збентежену мене і пішов угору мармуровими сходами, вкритими м'яким бордовим килимовим покриттям. Повільно змушую себе робити крок за кроком, слідуючи за провідником, а сама кручу головою, намагаючись охопити всю красу навколишнього. Ми опинилися у кам'яній залі необмеженого простору, яка не мала чітких стін чи стелі. Піднімаючи голову бачу небосхил з важких, грозових, сірих хмар. До слуху доходить далекий гуркіт грому, а темне небесне полотно погрожує розірватися по швах, випустивши на волю зливу. Уздовж підйому височіють величезні колони, що ховають свої капітелі десь високо в штормовій імлі. Сходи, а точніше послідовність великих плит, що кріпляться до центральної кам'яної осі, не мали балюстради, і в комбінації з рештою створювали відчуття власної незначущості та непримітності. Складалося враження, що ці прольоти кріпляться до гвинтових сходів і нашаровуються вгору один за одним. Повільно ми піднялися поверхом вище до такої самої відкритої зали, але з величезним дубовим столом у центрі цього простору. Стін тут не було, довкола все було оповито пухнастими хмарами.