.2.

   Що чекає на нас після смерті?

   Непроглядна темнота? Глупа, нескінченна ніч без початку й кінця, нізвідки й в нікуди.

Місце два на два кв.м на кладовищі й можливість стати добривом чи кормом для черв'яків?

Можливо, нас чекає, так часто описане в книжках, Чистилище з розподілом на Рай і Пекло, де можна вічно або гуляти садом, або варитися у котлі?

А як ви ставитеся до переродження? Нове життя з іншими вихідними даними та відповідно, з новими пригодами, що виникнуть за ними.

А якщо спрацюють фізичні закони збереження енергії з відкриттям квантових вимірів? Чи буде нас очікувати життя поза межами нашого розуміння, на новому етапі розвитку енергетичного згустку?

Чи є смерть останньою інстанцією, чи можна мати надію на вічність безсмертної душі?

Що ж нас чекає на тому березі життя? У що ти віриш?

   А… ти… віриш?

   Відчуваю… що я нічого не відчуваю. Абсолютний нуль по шкалі відчуттів, що якщо чесно, було дивно і незвично.

   "Мене паралізувало", – сформувалася думка після аналізу перших вражень. Починаю усвідомлювати, що відбулося і чим закінчилося, а ще чому мене все це зараз так бентежить. Навколо мене зовсім нічого не відбувається, на відміну від ситуації до падіння. Зникла гучна музика, чути тільки ледве вловимий шепіт, як шелест листя на вітрі.

   Ще раз повільно прокручую у свідомості те, що сталося хвилину тому і відкриваю очі. Замість розпусних танців – натовп зібрався навколо мене і коло вийшло досить великого радіуса. Застиглі скам'янілі обличчя, перелякані погляди, і ніхто не бажає наблизитися, подивитися як я. Повертаю голову поверхом вище. Френсіс з широко розплющеними очима сидить на колінах, прикривши рот руками. І знову жодного руху у мій бік.

   – Можливо, мені все ж таки хтось сьогодні допоможе? – Обводжу поглядом знервованих людей у першому ряду. Моє терпіння починало закінчуватися. Я усвідомлюю, що моє падіння всіх налякало і ввело у ступор, але ж, зрештою, мені треба надати першу допомогу.

   – Вибачте, забарився, – лавіруючи поміж приголомшених постатей, протискувався молодий чоловік. – Занадто несподіваний виклик. У мене таке вперше, – молодик під тридцять, спортивної статури, високого зросту і симпатичної зовнішності, завмер простягаючи мені свою руку. Легка посмішка вродженого бешкетника, відкритий вираз обличчя за лічені секунди викликали прихильність, а темні карі очі заворожували й притягували увагу.

   – До речі, мене звати Десмонд, але можна просто Дес, – грайливо продовжує він та присідаючи трошки нижче для зручності, ще раз трусить своєю рукою, привертаючи до неї мою увагу. Після сказаного, чари першого враження, розвіялися під натиском обурення.

   – Ви вважаєте за прийнятну поведінку знайомитися при таких обставинах? Хоча б поцікавилися моїм самопочуттям для початку. Може мені боляче чи зле! – Сьогодні все було сповнене несправедливості до моєї персони. Складалося відчуття, що це просто якась всесвітня змова, не менше.

   Чоловік збентежено оглядає мене, навіть не кліпаючи. Посмішка стає сумною, однак його лице продовжує випромінювати тепло і співчуття. Вже поблажливо він додає:

   – Для початку пропоную підвестися. Це допоможе нам оцінити пошкодження.

   Оце вже було краще. Хоча й довелося випрошувати, проте подіяло. Нарешті, за сьогоднішній вечір, зі мною сталося щось хороше. Тож скориставшись запропонованою допомогою, і спершись на молодика, піднялася.

   "Я стою", – з полегшенням промайнула перша думка. Це означало, що ніякого паралічу нема і можна зітхнути з полегшенням. Як і будь-яка поважаюча себе дівчина, першочергово я кинулася осмикувати одяг, щоб привести себе до ладу. І тут мене чекав черговий сюрприз. Біля моїх ніг лежало... моє ж тіло.

   – Де-е-ес? – тихо протягла я схвильовано, навіть не звернувши увагу на перехід до неформальної форми спілкування. – Мені конче необхідні пояснення. Що відбувається?

   – Ну-у. Все саме так, як виглядає, – ніяково відповідає він, не спускаючи з мене погляду. – Дивна реакція.

   – Не знаю, яка реакція мала б тебе задовольнити, але мені треба хвилька для перетравлення побаченого. – Намагаюся зрозуміти, що до чого – але ніяк.

   "То я мертва чи жива?" – Збираючи інформацію, роззираюся.

   Надприродне положення кінцівок. Видимий відкритий перелом правої ноги, під якою вже назбиралася велика, темна пляма крові. Скуйовджене хвилясте волосся, що стирчало навсібіч, місцями поприлипало до червоних згустків збитих частин обличчя. Збоку на шиї утворилася велика гуля, певно закритий перелом, який і став причиною пришвидшеного закінчення цього, і так, важкого для мене дня.

   – Зате швидко і без страждань. Не всім так щастить, – експертно заявляє мій співрозмовник, виблискуючи білосніжними зубами. Скоріше всього, це мало мене підтримати чи принаймні якось розрядити ситуацію, але натомість, у відповідь, він отримав мій нищівний погляд сіро-смарагдових очей.

   – А ти-и-и… – промовляю я і завмираю, похитуючи головою зі сторони в сторону (ну чи що там у мене зараз) для заохочення продовжити моє речення і пролити бодай крихту прозріння на те, що тут відбувається.

   – А я Дес, – радісно випалює він, при цьому підморгуючи. – Люди полюбляють називати нас ангелами смерті чи поводирями душ. Ми, щось на кшталт проміжної ланки між цим і тим світом, і на сьогодні я твій персональний гід, – одразу видно, коли хтось по-справжньому захоплений своєю роботою.

   – Не те що мені є з ким порівнювати, але хіба ангели можуть бути такими?

   – Якими? – ніби не розуміючи про що я кажу, він, розгортаючи поли чорної шкіряної куртки, почав оглядати свій одяг: білосніжну футболку і чорні джинси. – Якщо я пов'язаний зі смертю, то маю бути стереотипно чорним і депресивним? – З награною образою в голосі каже мій новий знайомий. А потім наближаючись ближче, додає: – Мені не дозволяється посміхатися, жартувати чи загравати?