Частина 7

Сонце заходить, ніби великий золотий медальйон, що повільно спускається за обрій. Його промені розливаються по небу, перетворюючи хмари на палітру рожевих та оранжевих відтінків.

Все навколо здається зануреним у тепле, м’яке світло, яке відбивається в краплинах роси на траві. Це момент, коли день і ніч торкаються один одного, а час здається безмежним.

 Захід сонця — це ніби обіцянка завтрашнього дня, яка наповнює серце дівчини надією та мріями.

Що спільного може бути у цієї людини та сліпої дівчини із простого району. Нічого!

—  Доню, ти сьогодні така задумлива. – мама присівши поряд, обійняла дочку, притуливши її до себе.

Та охоче обійняла маму у відповідь і поклавши голову їй на груди, заплющила очі.

—  Мамо, а ти одразу закохалася в тата? – ні з того ні з сього запитала вона.

—  Що за запитання, дитино? Чого ти раптом зацікавилася цим?

— Я сьогодні закінчила слухати книгу, і там героїня протягом усього роману не могла вирішити чи любить вона героя чи ні, ось я і задумалася, скільки часу потрібно людині щоб зрозуміти любиш ти когось чи ні.

—  І що ти надумала? – почуття тривоги зародилися всередині жінки, вона подивилася на дочку і все зрозумівши, заплющила очі намагаючись стримати сльози.

— Я думаю, що людина одразу відчуває, подобається їй хтось чи ні.

—  Ох, моє ягнятко, якби все було так легко, зрозуміти, що за людина перед тобою дуже складно.

—  Знаєш мамо, я раніше теж так думала, тепер зрозуміла, що нічого складного у цьому немає, треба просто заплющити очі та прислухатися до свого власного серця.

—  Життя моє. – мама нахилилася і поцілувала Лілі, та притулилася до неї, бажаючи забрати її недугу собі, пожертвувати собою, якби це було можливо. У кімнату увійшла сестра Лілі:

—  Ага, сидите тут, обіймаєтеся, а про мене ніхто не пам’ятає. – поскаржилася вона і присівши з іншого боку від мами, обійняла її.

— Красуні мої, два моїх яскраві діаманти, мої янголятка. – лагідно промовила мама.

—  Дзвонила Мія і просила зателефонувати їй, коли ти будеш вільна.

—  Добре, сестро, ще трохи посидимо і подзвонимо.

Ярина обернулася до мами і запитливо на неї подивилася, зазвичай коли Мія або пані Харпер просили передзвонити, Лілі діставала сестру поки та набирала номер, а зараз сиділа спокійно, наче тягла час. Мама похитала головою, на очах блищали сльози, Ярина мовчки вказала  поглядом на сестру і мама підтвердила здогад киваючи головою.

— Дівчатка, піду я приготую вечерю, а то батько повернеться а ми тут сидимо байдикуємо. Вона по черзі поцілувала дочок і вийшла з кімнати .

Ярина присунулася ближче до сестри і лягла поруч, поклавши голову на коліна, звичним рухом Лілі запустила пальці у її волосся.

—  Сестро, давай подзвонимо. – попросила вона і Яріна набравши номер, увімкнула гучний зв'язок.

Слухавку взяли одразу, наче чекали на дзвінок.

—  Мія, добрий вечір, ти просила зателефонувати тобі?

—  Лілі?

Дівчата завмерли тому, що в трубці почувся зовсім не голос Мії, Яріна різко випрямилась і втупилася в сестру, яка сиділа не рухаючись, зніяковіло опустивши голову:

— Еліас, ваша сестра просила зателефонувати?

— Це я попросив зателефонувати. – голос хлопця звучав тихо, але дуже впевнено.

—  Щось трапилося?

— Ні, просто сьогодні мені довелося поспішно поїхати, я не встиг сказати те, що хотів.

— А що ви хотіли сказати?

—  Я хотів запросити тебе на сніданок, наскільки я зрозумів ти теж рання пташка, можливо погодишся скласти мені компанію? О котрій годині я можу заїхати по тебе?

—  Хм… - Лілі усміхнулася.

—  А я вже погодилася з вами поснідати?

—  Я зможу тебе вмовити. – самовпевнено заявив хлопець.

—  Ну тоді приїжджайте як сьогодні, о десятій ранку, подивимося, на що ви здатні.

— Добре я буду. – голос Еліаса зник так само як і з’явився.

—  Що це було? – Яріна почала трясти її за плече, Лілі не відповідала нічого, продовжуючи сидіти опустивши голову, тільки ширше посміхнулася.

— Лілі, давай викладай, що за справи ти провертаєш у мене за спиною?

— Сестро, я поки що не хочу ні про що говорити, можна?

Продовжуючи сидіти з опущеною головою, дівчина знову тільки ширше посміхнулася.  Її усмішка була ширшою, ніж коли-небудь, і в ній відбивалася безмежна закоханість, яку вона відчувала та приховувала,  хоча вона не могла бачити світло, що пронизувало простір, її серце було сповнене світлом любові, яке вона відчувала до нього.

Яріна вп’ялася  поглядом у обличчя сестри, намагаючись хоч щось зрозуміти, але відколи погасли її гарні очі, вона ховала свої думки і мрії глибоко всередині себе. Її очі, колись повні життя та світла, були схожі на дві мерехтливі зорі, що відображали глибину безмежного неба.