Частина 6

— Моя дівчинко. - тихо промовила мама, щоб дочка не чула як вона плаче.

— Мамо, нехай мої очі не бачать, але я чудово відчуваю твої сльози і дуже засмучуюсь.

— Ні, рідна. – мама квапливо витерла сльози.

— Я не плачу, тобі здалося.

Та от батько плакав не таючись, убивався, просив лікарів пересадити доньці його очі, лікарі намагалися пояснити йому, що з часом зір може повернутися і потрібен час аби точно встановити діагноз хворої.

Гарі не міг уявити, як його маленька пташка може залишитися без неба, тому він із подвоєною силою балував свою улюбленицю, хоч і до нещасного випадку він це робив із задоволенням.

— Знову весь хліб погризла! – лаялася мама, прибираючи браковані батони за прилавок.

— Це не я. – без сором’язливості збрехала Лілі.

— У нас тут миші завелися.

   Ранок наступного дня був похмурий, йшов дощ і настрій у Лілі був відповідний погоді, невідомо чому, але з учорашнього дня, як вона не намагалася, нічим не змогла підбадьорити себе, вона вже давно навчилася жити із заплющеними очима, сприймати світ по іншому, не дозволяючи собі сумувати , адже вона не одна, поруч батьки.

Вони переживають, гостріше сприймають те, що з нею трапилося, тому весь час дивляться на неї та її настрій. Дівчина не хотіла щоб вони страждали, тому намагалася завжди і в усьому знаходити позитив.

Підійшовши до крамнички Лілі уповільнила крок, насторожено прислухаючись до чужого дихання, вона була тут не одна, дівчина зупинилася, намагаючись збагнути, що їй робити.

— Доброго ранку, Лілі. – почула вона знайомий голос і видихнула з полегшенням.

— Доброго ранку, Еліас, ви мене налякали.

— Вибач, не подумав про це.

Перше на що звернула увагу Лілі, на його інтонацію, з неї зникли нотки жалості та співчуття, які вчора так вибили її з колії, за останні два роки вона звикла до того, що люди постійно її жаліли, але вона не хотіла цього приймати, вона ховалася від таких людей, зачиняючи своє серце на замок, ось і вчора втратила інтерес до брата своєї подруги, як тільки відчула жалість з його боку.

— Ви щось хотіли?

— Ваш хліб виявився дуже смачним.

— Настільки смачним, що змусив вас приїхати з іншого кінця міста. – засміялася Лілі.

Вона відчинила двері магазину і увійшла, запрошуючи гостя увійти.

— То навіщо ви приїхали?

— Сказати чесно?

— Буду вам вдячна. – дівчина відчинила двері, що ведуть до пекарні і крикнула:
— Дядько Омере, ранок добрий!

— Доброго, пташко! – почулася відповідь пекаря.

Лілі зачинила двері і витягнувши руку, щоб випадково не натрапити на Еліаса попрямувала до прилавку, хлопець уважно спостерігав її пересування, дивуючись, наскільки вільно вона орієнтується у просторі.

— Еліас! – нагадала Лілі.

— Хотів тебе побачити. – чесно зізнався він, подумки даючи слово говорити їй лише правду.

Дівчина спохмурніла, між гарними брівками утворилася складка, але наступної хвилини на її обличчі заграла бешкетна посмішка.

— Ви поспішаєте?

Хлопець розгубився не чекаючи такого питання, він думав, що вона почне з’ясовувати причину його візиту і навіть побоювався цього, бо сам не знав, чого знову приїхав сюди.

— Можете почитати, там лише кілька сторінок залишилося, зазвичай мені Мія чи моя сестра читають, але зараз їм не до мене.

Еліас підійшов до вікна, взяв книгу і сів на підвіконня, не примушуючи її більше чекати, він відкрив книгу по закладці та почав читати.

Лілі слухала так уважно, що на якийсь час забула про роботу, хлопець читав і таємно підглядав за нею, як змінюється вираз її обличчя, як вона зворушливо по-дитячому тримає цілий батон і відкушує від нього шматок.

  Знову з’явився пекар, який приніс ще хліб, він насупився, подивившись на дівчину промовив:

— Як би мені зловити ту мишку, що краде в нас хліб, одні крихти залишає.

Дівчина завмерла на мить, а потім заразливо розреготалася.

— Дядько Омере, не говори мамі, а то знову лаятися буде.

— Не скажу. – усміхнувся у відповідь пекар, погладивши її по голові, і втік за двері, цього разу прикривши їх за собою.

— Еліас, продовжуйте. – вимагала дівчина все ще посміхаючись.

Але хлопець не міг більше читати, йому було важко зосередитись на моменті на якому він зупинився, його погляд весь час звертався  до неї, добре, що читати було небагато, ще кілька сторінок і книга закінчилася і хлопець замовк, Лілі теж мовчала, продовжуючи викладати хліб, закінчивши роботу вона повернулася до хлопця:

— Ви відчуваєте розчарування, коли закінчуєте читати книгу?

— Ні. – він підвівся і повернув книгу на місце.

— А ти?

— А я не хочу, щоб історія яка мені подобається закінчувалася, все закінчується, це закон життя.