Частина 4

—  Доброго ранку. - промовив Еліас, відступаючи на декілька кроків, щоб дати їй можливість вийти зі свого укриття.

—  Легкої праці»!

—  Спасибі, що ви хотіли?- Лілі подумки скривилася від дурного питання.

— Що може хотіти людина у хлібному магазині? Звісно хліб! – усміхаючись відповів хлопець, забувши навіщо насправді вирішив сюди зайти.

Поблизу дівчина здавалася йому ще дивнішою, вона відверто витріщалася на нього, при цьому посмішка з настороженої перетворилася на привітну і навіть щасливу.

Дурна дитина, вирішив молодик, адже вона бачила його на вулиці, помітила як він слідував за нею, буквально переслідував її, а зараз поводиться так ніби бачить вперше, та ще й рада цій зустрічі.

Тим часом  дівчина, покинувши свій прихисток, пройшла до прилавка, спотикаючись і гублячи все на своєму шляху  повернулася з паперовим пакетом, у який поклала хліб і простягла йому.

Еліас заліз у кишеню, витягнув монетку і поклав її у простягнуту долоню, придавивши злегка щоб не впала.

—  Дякую, чекаємо вас знову. – дівчина затиснула монету в кулаку, наче боялася втратити.

Юнак кивнув і трохи посміхнувшись вийшов з магазину, він йшов до своєї машини, озираючись назад.

   Сонце вже світило, нагріваючи за ніч замерзлу землю, птахи щебетали захлинаючись, а він усе думав про те, що зустріч з цією дівчиною залишила на його душі неприємний осад. У дівчини спостерігалися явні проблеми з розвитком, хоча на вигляд вона здавалася нормальною.

Сідаючи в машину і сам не розуміючи навіщо, спрямувавши автомобіль саме до тієї ж вулиці, на якій знаходився магазинчик, проїжджаючи повз

нього,  він заглянув у вітрину і знову побачив дівчину, вона стояла посередині крамнички і намагалася відкусити шматок від цілого батона, який тримала двома руками, наче маленька дитина.

Він знову подумав, що життя несправедливе, і похитавши головою поїхав в агенцію до мами.

Приїхавши до агентства хлопець одразу почав завантажувати фотографії у свій ноутбук, він помістив знімки дівчини в окрему папку і вирішив повернутися до них пізніше, робота поглинула його на кілька годин, він працював у кабінеті своєї мами, розмістившись на дивані та закинувши ноги на маленький журнальний столик.

Його мама зосереджено читала пошту, переглядала звіти, розмовляла зі співробітниками, то викликаючи до себе в кабінет, то зриваючись з місця та вилітаючи до загальної зали, де сиділи всі співробітники.

Еліасу це нагадало дитинство, коли батьки приводили його з собою на роботу і він годинами розважав себе, намагаючись не шуміти і не заважати їм.

Молодий чоловік подивився у вікно і вирішив, що працювати на сьогодні вистачить , тому різко захлопнувши кришку ноута схопився на ноги:

—  Я поїхав. – коротко промовив мамі, не чекаючи відповіді, вийшов з кабінету.

Пані Харпер провела сина з посмішкою, похитуючи головою, її невгамовний, сповнений енергії та життя син. Він був різким у всьому.

У словах, діях, рішеннях, але жодного разу Еліас не підвів її та свою сестру.

Імпульсивність була сама сутність хлопця, скільки разів прокидаючись вранці , його мама знаходила замість сина записку

«Я поїхав, подзвоню. Твій син.» І він дзвонив і приїзжав а потім знову їхав.

Після смерті чоловіка, який помер коли дітям було по десять років, Харпер одна виховувала дітей, приділяючи їм однакову увагу, та створюючи однакові умови для їх повноцінного життя.

Сестра Еліаса Мія, повною мірою користувалася цим. Вона здобула освіту, почала працювати в агенції з мамою та самостійно керувати всією фінансовою частиною.

Жодного разу у мами не здригнулося серце від занепокоєння за молодшу доньку, тому, що вона була завжди  уважною і кожен день свого життя у неї був розписаний на роки вперед, а ось Еліас зовсім не був схожим на сестру, хоча вони були близнюками.

З дитинства волелюбний, що не терпить обмежень ні  в чому, він жив покладаючись лише на самого себе, будучи маленьким хлопчиком, він вирішив, що хоче їздити світом і фотографувати, тільки так він відчував себе щасливим.

Пані Харпер не заважала  синові і той розправивши крила, як справжній Альбатрос літав світом, лише зрідка повертаючись додому.

—  Братику поспіши, будь ласка, ми дуже запізнюємося!

—  Сестро, мені здається чи ти на побачення поспішаєш? – Еліас посміхнувся дивлячись на те, як нервує його молодша сестричка.

—  Будь ласка. – повторила Мія і пішла вже до відчинених навстіж вхідних дверей.

—  Доню, ну куди ти так поспішаєш? Наразі лише сьома ранку, всі нормальні люди ще сплять.

— Значить ми ненормальні. – дівчина озирнулася на брата і почала закочувати свої чорні очі, що були схожі на ніжний оксамит, жалібно занивши.

—  Будь ласка, ну поквапся ти вже!

—  Добре, добре. – відповів хлопець і схопивши зі столу свої улюблені окуляри та телефон, і пішов слідом за сестрою.

— Скажи бодай, куди ми так поспішаємо? – нервуючи запитав брат у сестри.