Частина 2

Запах антисептика та віддалений гул медичних апаратів уперше пробилися крізь завісу забуття. Свідомість повільно повернулася до Лілі, але перше, що вона відчула, – це було не полегшення, а дике занепокоєння.

Її пальці невпевнено рухалися, досліджуючи постіль під собою, шорстку тканину простирадла, холодний метал поручнів. Вона важко ковтнула, відчуваючи сухість у горлі.

Очі відкрилися. Темрява. Жодного проблиску світла, жодного натяку на кольори чи обриси простору. Тремтячий подих вирвався із її грудей, і вона судомно шарпнулася вперед, але тіло зрадницьки лишилося нерухомим. Її руки судомно схопилися за поручні, як за єдину реальність у цьому новому світі.

—  Що… що це? – зірвався крихкий шепіт із її пересохлих вуст.

Холод металу під пальцями здавався занадто реальним, щоб це був сон, але все всередині кричало про інше.

Десь у глибині пам’яті перед очима знову спалахнули образи: червона павуча лілія, тунель, голос, який вимагав жертви. Її угода. Її ціна за життя.

Лілі стиснула пальці в кулак, нігті боляче впивалися в долоню, але це не допомогло вигнати зі свідомості істину.

—  Лілі… ти тут? – тихий, здригнутий голос матері пролунав зовсім поруч.

Легкий шурхіт стільця, що рухався ближче, і дотик її руки до плеча Лілі змусили ту завмерти. Це був єдиний зв’язок із реальним світом.

—  Мамо? – ледь чутно озвалася Лілі, а потім слова вирвалися потоком, мов би прорвавши греблю.

 —  Я не бачу, мамо… Я нічого не бачу! Це лілія… Вона забрала мій зір.

Сльози бризнули з її очей, заливаючи щоки, але в цій чорній порожнечі навіть сльози здавалися даремними.

Мати тримала руку Лілі, але її пальці тремтіли. Вона боялася видати себе, боялася, що Лілі зрозуміє, наскільки вона сама спустошена цим, і її голос зірвався, коли вона прошепотіла:

—  Ми… ми знайдемо спосіб. Обіцяю тобі. Головне, що ти тут зі мною.

Але слова не вгамували Лілі. Її дихання стало частим, вона розгублено металася в цій темряві. Вухо раптом вловило звуки поза палатою: далекий гул кроків, чиїсь плачі, шелест паперів. Кожен звук здавався гучним і незвичним, таким, якого вона раніше ніколи не помічала.

Вона стиснула поручні так сильно, що пальці побіліли, і знову прошепотіла, але цього разу її слова були наповнені злістю:

—  Це несправедливо… Чому це сталося зі мною? Чому?..

Її голос спалахнув, наповнивши кімнату гнівом і відчаєм.

Мати нічого не сказала, лише притулилася чолом до її руки, намагаючись стримати сльози, що непокірно текли по її власних щоках. Її донька повернулася, але чи буде вона колись такою, якою була?

Ранковий світанок обіймав район теплим персиковим світлом. Пахло весною: у повітрі носилися аромати свіжої землі, вологого асфальту і квітучих дерев, що розпускали свої ніжні білі пелюстки.

На подвір’ї співали пташки, але їхні голоси змішувалися з далеким гудінням машин і чиїмось сміхом. Лілі стояла біля дверей дому, стиснувши в руках тростинку, мов талісман.

Сьогодні вона вирішила спробувати вперше самостійно дійти до пекарні, до тієї самої, де її завжди чекало тепло й аромат свіжої випічки. Люди на районі називали її "ранньою пташкою" ще змалечку, бо вона завжди прокидалася раніше за інших, щоб допомогти батькам відкривати пекарню.

Але цього ранку її прізвисько набуло нового звучання – тепер її ранок починався не лише з пекарні, а з боротьби.

Вона зробила обережний крок уперед, тростинка ковзнула по каменю доріжки, вдарившись об край бардюру. Лілі завмерла, напружуючи всі

м’язи. Від цього звуку її серце застукало голосніше.

—  Все гаразд, – прошепотіла вона.

 —  Один крок за іншим. - Її голос був майже нечутним, але це було її власною підказкою.

Під ногами зашаруділо листя, що ще не встигло зникнути після зими. Тростинка зачепила гілку, яка лежала поперек дороги. Лілі нахилилася, торкнувшись її руками, і обережно відкинула її набік.

«Зосередься на звуках», – подумала вона.

І звуки справді заповнили простір: вітер грав із тонким листям дерев, кроки когось у чоботях ритмічно віддалялися, а неподалік чутно було гавкіт сусідського пса.

Далі вона пішла повільно, слухаючи кожну дрібницю. Її пальці раз у раз торкалися знайомих деталей: шорсткий паркан на розі вулиці, який вона пам’ятала ще з дитинства, металева огорожа біля сусіднього будинку. Вона ковтнула повітря, коли її нога зачепила камінь.

Від несподіванки вона зупинилася, серце закалатало в грудях. Але голос сусіда – бадьорий і підбадьорливий – змусив її усміхнутися.

—  Рання пташка вже на ногах! Молодець, Лілі, так тримати! – вигукнув він, проходячи повз.

Ці слова гріли її серце, навіть якщо вона ніяковіла. Вона кивнула у відповідь і продовжила свій шлях, тримаючи голову трохи вище. Аромат пекарні раптом торкнувся її ніздрів, і теплий спогад змусив зробити кілька рішучіших кроків.

Нарешті тростинка вдарилася об сходинку біля дверей пекарні. Вона нахилилася, доторкнувшись до каменю пальцями. Її серце защеміло від ностальгії.