Частина 1

     Іноді здається, що небо падає нам на голову, тиснучи всією своєю вагою. Добре, якщо ми зуміємо вижити і вибратися з-під уламків. Але буває й так, що людина не витримує цього тягаря, ламається і розсипається на маленькі шматочки.

Проте серед уламків і пилу розбитих мрій завжди залишається іскра надії. Вона тепла, майже непомітна, але все ж є – як світло в кінці тунелю, що шепоче: «Вставай». І коли здається, що все втрачено, коли душа кричить від болю, ця іскра перетворюється на вогонь, який дає сили йти далі…

  Сонце сховалося за хмари,  і небо стало сірим та низьким. У повітрі повіяло прохолодою. За кілька хвилин перші  великі краплі дощу вдарили об землю. Вони були величезні!

Асфальт під ногами вкрився мокрими плямами, як тканина в горошок, але ненадовго: дощ швидко намочив усе довкола – дороги, будинки, рослини і тих, хто забув парасольку вдома.

  Навколо не було ні душі, лише дівчина середнього зросту, з тонкою талією і довгим каштановим волоссям, яке спускалося легкими хвилями на плечі та спину, стояла на зупинці, чекаючи автобуса. Раптом один з автомобілів, що рухався на великій швидкості, втратив керування і врізався в неї.  Дівчина відчула, як час сповільнився. Все навколо стало нереально тихим, ніби вимкнули звук. Її тіло відкинуло вперед, і вона впала на асфальт.

 Її груди пронизав біль, але вона відчувала лише одне – втрату. Разом із дощем прийшла свіжість, чистота та оновлення, ніби він злив не лише багатотижневий пил з доріг, а й втому з людських душ.

Беззахисна, вона стиснулася мов кошеня, і лежала нерухомо, перебуваючи у свідомості. Їй було страшно. Автомобіль перетворився на зім’яту бляшанку, а ситуація ставала все катастрофічнішою. Біль пронизував її голову, наче тисячі голок, в очах туман ставав дедалі густішим.

Вона відчувала, як сили покидають її: очі невблаганно закривалися, а сіре нависле небо немов обрушилося на неї важким покривалом. Лілі, затиснута серед уламків металу, боролася зі страхом і невідомістю, не знаючи, чи знайде в собі сили вибратися і вижити в цьому хаосі…

Брюнет біг широкою вулицею, зупинившись посеред перехрестя, щоб дістати з рюкзака парасолю й оглянути місцевість. Перед його очима миготіли силуети: якийсь магазин без видимої назви, автобусна зупинка.

Далі картина ставала страшнішою – кричала жінка, і хтось лежав поряд без свідомості. Він стояв і уважно вдивлявся в кожну деталь, адже в цій частині міста бував рідко й орієнтувався погано, а дощ лив, як з відра.

Перед очима знову з’явилися видіння: на зупинці лежала молода дівчина в простій яскраво-жовтій сукні, забрудненій кров’ю. Поруч стояла інша жінка, міцно тримаючи її за руку, і голосно промовляла:

 — Пробач мені, я обіцяю, що все буде добре, моє життя вже не врятуєш, але  твоє ще можна.

Бачення зникли, і хлопець рвонувся уперед,  відкинувши парасольку, як символ своїх страхів,  і кинувся бігти крізь зливу. Він біг, наче від самого себе, з думаючи, що лише швидкість може врятувати життя. Добігши до зупинки, він зупинився, спітнілий і збентежений, серед натовпу, який хвилювався від занепокоєння.

Поліцейські  вже обмежили периметр, а медики швидкої допомоги працювали, зберігаючи одночасно терміновість і спокій. Він зрозумів, що трагедія, з його видінь стала реальністю.

  —  Швидше! У неї ще є пульс. – кричав парамедик.

Навколо білі стіни, чутно крики лікарів і гуркіт кардіомонітора, який перетворився на один суцільний звук. Лінія на екрані стала  прямою.

    — Екстрене втручання! – закричав один з лікарів.

Поки лікарі боролися за життя дівчини, вона опинилася в якомусь дивному місці: навкруги було темно, все затягнуте туманом, лише дерева та кущі маячили довкола.

 —  Мамо! Тато! – вона кричала, йдучи вздовж залізничних рейок, але ніхто не відповідав.

Лікарі одягли на неї кисневу маску, а вона продовжувала йти, не перестаючи кричати:

—  Де ви?

—  Пройди через тунель. – пролунало звідкись чоловічим голосом.

—  Я хочу додому! – вона стояла перед входом у тунель.

—  Переступи поріг, швидше!

Тим часом у реальному світі лікарі продовжували боротьбу за життя Лілі. Чулися крики:

— Зупинка серця!- злякано промовила медсестра.

— Дефібрилятор! – відреагував лікар.

А дівчина, забігаючи в тунель, закричала:

— Я не хочу тут бути! Відпусти мене додому! – вона змушена була зупинитися і закрити обличчя, оскільки сильний потік вітру та пелюсток червоної квітки не давав їй рухатися далі.

На кардіомоніторі пряма лінія поступово ставала хвилястою. Лікарі продовжували реанімаційні дії, виконуючи прямий масаж серця.

Тим часом у коридорі, вся в сльозах, сиділа мати, яка безуспішно намагалася додзвонитися до чоловіка. В істериці пані Хелен почала бити себе по ногах. Коридор наповнили її крики:

  — Та візьми ти вже слухавку!

У цей момент Лілі, немовби танцюючи зі смертю та життям, стояла посеред темного тунелю, де з обох боків мерехтіло яскраво-блакитне світло. Але це не було єдиним, що вона бачила.