Розділ 4

— Та ну, подивіться на них! — Пролунав знайомий голос Павла, щойно ми з Максимом зайшли в хол університету. — Тепер офіційно: найсолодша парочка факультету.

Я навіть не встигла зняти куртку, та вже відчула, як щоки спалахнули жаром. Максим лише фиркнув і підкинув брови вгору:

— Якщо хтось хоче автограф — ставайте в чергу.

— Ми з Женею точно були першими, хто про вас здогадався, — додала Влада, що стояла поруч. Вона посміхалась із тією самою хитрою посмішкою, як у людей, що ніби знають більше, ніж ти їм казав.

Я обережно глянула на Макса. Він поглянув на мене теж, і ми обидва водночас розсміялися — отак, ніби нічого не сказали, але зрозуміли все.

— Ми просто фотогенічні, — сказала я, трохи заспокоївшись і грайливо знизуючи плечима. — Власне, це не злочин.

— Ага, звісно, фотогенічні, — буркнув Павло, — особливо з такими ніжностями на фото. Якби не підпис, я б вирішив, що ви вже святкуєте річницю.

— А ти просто ревнуєш, — підкинув Максим, злегка штовхаючи його в бік.

— Ще б пак, — відповів той, посміхаючись.

— Я теж хочу, щоб хтось мене так обіймав. Навіть зі спини.

Ми розсміялися вголос, і напруга, яка до цього висіла в повітрі, розтанула. Все знову стало звично. Тепло і легко. Неначе нічого зайвого не відбулося. Ми вже прямували до аудиторії, коли нас зупинила кураторка.

— Луно, Максиме, до вас є прохання. Ви залишилися одні з групи, у кого ще немає завдання. У нас починається спільний креативний проєкт між кафедрами — ми хочемо зробити виставку «Емоції міста». Вам двом якраз доручаємо підготувати один із розділів. Фото, коментарі або короткий відеоколаж — на вибір.

— Ідеально, — озвався Максим, кидаючи мені короткий погляд. — Ми вже тренувалися бути фотомоделями.

Я тільки посміхнулася. І хоча на мить у грудях знову заворушилось щось знайоме й тепле, я зробила вигляд, що нічого не помітила. Але вже тоді, я відчула, як змінився погляд Макса. Він став довшим. Повільнішим. І не просто дружнім.

Після пар ми домовилися зайнятися проєктом. Це завдання було досить просим для нас, тож не хотілося із цим затягувати. До того ж дедлайн нам поставили дуже скоро, а нам  ще потрібен буде час, на редагування фотографій, тож відкладати роботу на далеке майбутнє - було поганою ідеєю.

***

Погода того дня видалася надзвичайно хорошою — тепле сонце і легкий вітер, який час від часу здував волосся прямо в об'єктив.

— Слухай, або я, або твоє волосся на цій фотці, — пробурчав Максим, тримаючи камеру та намагаючись зловити ідеальний кадр.

— Ну, вибір очевидний, — відповіла я, прибираючи пасмо з лиця. — Моє волосся значно фотогенічніше.

— Це правда, — сказав він серйозно, а тоді підморгнув. — Але й обличчя нічого.

Я тихо захихотіла.

Ми вже обійшли кілька вулиць, зробили десятки фото: дітей, які годують голубів; старенької пані з торбинкою з котиками; музиканта на розі, який грав щось середнє між джазом і колядкою. Ми зупинялися на кожному кроці, жартували, вибирали кумедні ракурси.

— От глянь, — сказала я, показуючи йому знімок із стареньким дідусем. — Він виглядає так, ніби чекає на когось усе життя. Просто біля цього стовпа.

— А може, й справді чекає, — відповів він, серйозно вдивляючись у фото. — І ми щойно сфотографували найсумніший любовний сюжет міста.

— О, тоді це точно має бути на нашій виставці. Назвемо його... «Очікування кави і кохання».

Максим засміявся, аж нахилився вперед.

— Може, тобі треба писати підписи до фільмів?

— Та я б радше каву пила. Або фотографувалась.

Ми мовчки пройшли кілька метрів. Повітря стало трохи холоднішим, але мені все одно було затишно.

Потім Максим раптово зупинився і показав на вузьку алею, що вела до невеличкого парку з лавками, засипаними квітами.

— Ходімо сюди. Тут точно ще ніхто не фотографував.

— Взагалі-то, думаю, тут уже фотгравувались усі, хто був у цьому місті бодай день.

— Але ж не ми, — відповів він, і я відчула, як щось у мене всередині злегка тенькнуло.

Ми зайшли під дерева. Світло пробивалося крізь гілки, утворюючи теплі промені, які лягали йому на обличчя, коли він нахилявся до екрана камери. Я бачила його в профіль, бачила, як у нього стискаються губи, коли він зосереджений, як очі ледь примружуються, і відчула, як починаю розглядати його інакше.

— Так, встань трошки ближче до цього дерева, — сказав він, дивлячись на мене крізь об'єктив.

— Тут падає ідеальне світло.

Я стала, як він попросив. Але замість того, щоб фотографувати, Максим опустив камеру.

— Знаєш... — почав він, а потім замовк. — Ти просто... добре виглядаєш.

Я розсміялася, але це був трохи нервовий сміх.

— Це ж був твій план від самого початку, так? Завести мене в парк і сказати комплімент.

— Ага, ще бракує гітари й пікніка. Тільки все випадково вийшло.

Ми стояли навпроти одне одного. У повітрі зависла якась тиша. Не напружена, а навпаки — надто тиха, надто затишна. Порив вітру здув листок із гілки, і він закрутився між нами.

Максим зробив крок ближче. Я відчула, як повітря між нами ніби стиснулось. Його очі стали темнішими, глибшими, наче в них загорілося щось невимовне. Він трохи прикусив губу — легесенько, швидко — і на якусь мить затримав погляд на моїх устах. Моє серце забилось швидше. Ні, воно не просто билося — воно стукало в грудях так, ніби хотіло вирватись назовні. Я навіть не зрозуміла, коли зробила крок до нього. Між нами не залишилось відстані.

Його пальці торкнулись моєї щоки. Теплі. Цілеспрямовані. Він провів по шкірі так ніжно, ніби запам'ятовував мене дотиком. Інша рука лягла мені на талію, легко, але з відчуттям сили, наче він боявся, що я зникну, якщо не притримає. Я вдихнула — глибоко, різко, з тремтінням. Його дотик палив, і в мені розливався жар. І тоді він нахилився й поцілував мене.

Це був не просто поцілунок. Це було як вибух. Його губи — гарячі, голодні, впевнені. Він цілував мене, наче давно стримувався. Мовчав, чекав, а тепер уже не збирався зупинятись. І я відповідала — так, як хотіла давно. Без сорому. Без стриманості. Моя рука потягнулась до його шиї, пальці ковзнули в його волосся. Він ближче притягнув мене до себе, пригорнув, ніби ми зливалися в одне ціле.