Розділ 3

Фестиваль зустрічає нас мерехтливими вогнями і теплом музики, що ллється з колонок. Люди навколо посміхаються, світяться від радості — і здається, що весь світ цього вечора створений тільки для нас.

— Максим, — кажу я тихо, — дякую, що був сьогодні поруч.

— Завжди, — відповідає він і знову посміхається, потім легко обіймає мене за плечі, щоб зігріти від вечірнього холоду.

Я відчула тепло, яке здавалося таким потрібним у цей прохолодний момент. Ми рушили вглиб фестивалю, розглядаючи всі можливі цікавинки, які були тут.

Не знаю, чому, але це місце було якимось дивним. Тут зовсім не було розваг, як зазвичай на подібних святкуваннях. Роздивившись все навколо я помітила лише кілька столів із прикрасами ручної роботи та виробами з дерева. 

Ноги потягнули мене до вітрин із прикрасами, та я витратила не менше двадцяти хвилин розглядаючи їх. Кожен камінець, кожен вузлик був зроблений настільки майстерно, що я довго не могла відвести погляд від виробів. Насправді, я очікувала, що Макс почне невдоволено бурчати і проситиметься піти подалі звідси, та він просто стояв поряд зі мною не говорячи ні слова. Це було зовсім на нього не схоже, і в мене вже почала закрадатися підозра, що щось не так.

— Макс, все добре? — Тихо промовила я, уважно розглядаючи камінчики рожевого кварцу на браслеті.

— Та все гаразд. — Відповів він рівним тоном, але з ледь помітною тінню усмішки. — А що? Невже ти згадала, про мою присутність.

— Я знаю що ти поряд. Не вигадуй дурниць.

— Який браслет тобі сподобався найбільше? — Макс ніжно прошепотів мені на вухо, і я на мить застигла в ступорі, не знаючи що відповісти.

— Я... я не знаю, ці два, але не вирішила, який із них кращий. — Я вказала Максу на два різних браслети, серед яких не могла обрати. Перший був із ніжно-блакитного каміння, прикрашений невеличкими срібними намистинами, а другий — сплетений у вигляді тонкого мережива.

Макс поглянув на жінку, що стояла за вітриною і жестом вказав на браслети.

— Ось ці два, будь ласка. — Він швидким рухом дістав гаманець і оплатив покупку. Я навіть слова промовити не встигла, як Макс торкнувся моєї долоні і вклав обидва браслети, а потім легко, майже непомітно поцілував мене у щоку. — Це тобі. Давай ще візьмемо солодку вату.

Мені не вдавалося підібрати слів. Дотик на щоці був таким невагомим, і я навіть засумнівалася, що це справді сталося. Можливо мені здалося? Макс ніколи так не робив, тож цей жест був для мене неочікуваний. 

Відірвала погляд від його загадкових очей і вдячно посміхнулася другу. Так, він сьогодні дивний, але мені це подобається. Я підійнялася на носочки, щоб дотягнутися до його щоки і теж м'яко поцілувала.

— Дякую за подарунок. — Я посміхнулася і міцніше стисла у руці свої нові браслети.

***

Ми купили солодкої вати і ходили вулицями нашого міста, сміялися, обговорювали найкумедніші моменти дня.

Раптом у моєму телефоні пролунав звуковий сигнал сповіщення. Я витягла телефон із кишені і побачила, що нас позначили в чиємусь дописі.

— «Наймиліша пара, яку я сьогодні бачила», — прочитала я в підписі під фотографією, де Максим ніжно обіймає мене за плечі. Нас сфотографували зі спини, тож хоч обличчя і не було видно, зате дуже чітко зрозуміло, що це саме ми. Думаю, кожен наш знайомий точно впізнає нас на цьому фото.

Ми зупинилися, і я передала свій телефон у руки Максиму. Він поглянув на екран, читаючи підпис під постом і весело підняв брови, посміхаючись так само сором'язливо, як і раніше.

— Ого, — сказав він, — тепер у нас є власний фан-клуб.

— Фан-клуб, який думає, що ми вже пара, — додала я, дивлячись на фото з новим відтінком збентеження і, водночас, задоволення.

— Може, їм і не так далеко до правди? — Пожартував він, відводячи очі.

Я відчула, як у грудях з'явився дивний приємний біль, і, дивлячись на нього, подумала, що, можливо, я справді була б не проти почати зустрічатися з Максом. Ми з ним близькі вже багато років, і я завжди була трохи зачарована ним. Однак його слова були лише жартом, тож я не збиралася сприймати їх серйозно.

Ми ще кілька хвилин мовчки йшли поруч, кожен занурений у свої думки. Місяць іноді виринав з-за хмар, і кидав бліде світло на тротуар, а місто навколо було тихим і спокійним.

— Знаєш, — раптом сказала я, намагаючись розвіяти цю легку задумливість, — мені подобається, що у нас є цей фан-клуб. Може, одного дня він навіть почне робити офіційні звіти про наші пригоди.

Максим засміявся, і ця усмішка була такою ж теплою, як і його обійми.

— Тоді треба стежити, щоб вони не пропустили жодного дня наших розваг, — відповів він.

Ми ще трохи гуляли, обговорюючи, яка кава була смачніша та кого з викладачів найважче вивести з себе. Багато жартували, і я нарешті відчула себе вільною від хвилювання і стресу, тож просто розтанула в цьому моменті.

— Ну що, — сказав Максим, зиркнувши на годинник, — фан-клуб, мабуть, уже спить, а нам час теж.

— Авжеж, — посміхнулася я. — А то ще подумають, що ми знімаємо романтичне реаліті-шоу.

Ми усміхнулися один одному та обійнялися на прощання — просто як друзі, як завжди — і розійшлися в різні боки. Але на душі залишилася якась особлива легкість — така, яка буває після справді хорошого вечора.