Розділ 2

Я повернулася додому, щоб перепочити кілька годин. Іспит хоч і минув швидко, зате лишив на душі велику діру тривоги і неспокою. Ми з Максом домовилися зустрітися сьогодні ще раз, поспілкуватися і провести час разом, щоб трохи перепочити.

У моїй кімнаті пахне щойно завареною кавою і кексами. Я не п’ю каву — просто гріюся її запахом.

Максим скинув мені мем про кота, який лежить у коробці, як риба, — із підписом: «Мій стан після успішно складеного іспиту».

Я відповідаю: «Але ж то тільки перший іспит у цьому семестрі. Далі буде ще цікавіше — “успішно вижили на захисті курсової”».

Він: «Це коли викладач дає тобі завдання на 3 дні, а сам зникає на 2 тижні».

Уже четверта година дня, я ще в шортах і футболці, яку зняла з мотузки, коли вона була ще трохи мокра. Літо в місті — це коли одяг висихає на тобі по дорозі на зупинку.

Ми домовились із Максимом зустрітись у кав’ярні біля старого кінотеатру. Вона майже завжди напівпорожня, і там не питають, скільки ти замовив, якщо сидиш довше, ніж слід.

Я приходжу, він уже сидить там — у джинсах, що ніколи не бачать праски, з книжкою, яку читає виключно для виду.

— Я бачив тебе здалеку і подумав: «Це йде людина, яка склала іспит і не продала душу».

— А я побачила тебе і згадала, що існує такий стиль: "я прокинувся три хвилини тому".

— Це стиль "живу сам, лінуюся прасувати, але душа — поет".

Ми замовляємо каву з льодом. Я — знову без кофеїну. Просто приємно тримати щось холодне і мати привід мовчати.

— А ти пам’ятаєш, — каже він, — як у нас був той викладач з політології, який читав лекції як стендапи?

— Той, що називав демократію «контрольованим хаосом у красивому пакуванні»?

— Так. І коли ти написала на дошці "freedom" (переклад: свобода), він такий: «Це щось із реклами?»

— Ага. А ще сказав: «О, молодь любить фрі — і дім, і картоплю». Я тоді реально не знала, плакати чи аплодувати.

Ми сміємось. У цих жартах є щось більше, ніж просто згадка. Вони пахнуть тим періодом, коли світ був ще не таким складним, як зараз, але ми вже вдавали, що все розуміємо.

— Я згадую це, бо... — Максим на мить стихає, — бо якось спокійніше, коли поруч хтось, із ким ти вже пережив перші іспити, перші пропуски, перші ночі без сну. І все ще хочеш бачити цю людину наступного дня.

Я уважно дивлюсь на нього, ніби намагаюся його розгадати.

— Дякую за фрі-дом, — кажу я.

Він ніжно мені усміхається.

Ми вже майже допили свою каву, коли з колонок кав’ярні раптово лунає гучна музика — та сама пісня, що колись грала на нашій першій вечірці на першому курсі. Я й не знала, що Максим це пам’ятає.

Повертаю голову — а він уже стоїть біля бариста, щось йому показує на телефоні, та сміється. Ще секунда — і в залі кав’ярні чується знайомий, безсоромно гучний голос:

— Танцюємо! Усім студентам — знижка за рух!

Кілька людей спочатку розгублені, але потім починають плескати, хтось справді підводиться. Максим повертається до мене, вклоняється, подає руку.

— Ваша черга, міс Луна. І не кажи, що не пам’ятаєш рухи.

— Я... — починаю невпевнео відмовлятися, але вже встаю.

Максу вдається легко затягнути мене у цю хвилю за хвилину ми вже танцюємо прямо між столиками. Мене соромить кожен жест, але водночас я не можу не сміятися. Це безглуздо. Це прекрасно. Це ми.

У кав’ярні починають плескати. Бариста, надихнувшись нашими рухами, голосно оголошує:

— А тепер — справжня студентська хвиля. Кав’ярня “Vibe” відкриває танцпол для найвідчайдушніших!

Хтось умикає світлодіодні лампи — вони розливають м’яке рожево-блакитне світло по стінах, і простір навколо змінюється. Стає затишно, ніби ми не в місті, а десь в іншому світі, де існуємо тільки ми та музика. Декілька людей підводяться, сміються, хтось кличе друзів — кав’ярня наповнюється життям.

— Мінівечірка, — каже Максим, підморгуючи.

— Тобі вже належить хоча б три печива за сміливість.

Я не встигаю відповісти, як ритм змінюється. Починає грати щось повільніше — з тих пісень, під які танцюють або ті, хто давно разом, або ті, хто ось-ось наважаться бути ближчими.

Максим на кілька секунд замислюється, а потім нахиляється до мене, простягаючи руку.

— Можна?

Я дивлюсь на нього — і він зовсім не жартує. М'яка усмішка, але його погляд зосереджений. Чомусь саме цей момент здається більш справжним за все, що було до того.

Я кладу руку йому на плече, і він легко, майже несвідомо, обіймає мене за талію. Наші рухи синхронні й повільні. Я відчуваю його тепло, сильні м'язи під тонкою тканиною футболки — не ті, що напоказ, а ті, що справжні, функціональні. Вони тримають, захищають. Мені хочеться бути ближче, дихати поруч із ним. Мені хочеться…

Я змушую себе відвести погляд. Це просто танець. Просто мить. Але його рука на моїй талії ніби не погоджується з цим «просто».

— Ну от, — каже він тихо, майже біля мого вуха. — А ти думала, це буде звичайний день.

— Я вже нічому не дивуюся, коли ти поруч, — підморгую йому.

— Добре. Бо попереду в нас ще вечір. І я точно вигадаю щось цікаве.

Я на секунду заплющую очі, і нехай світ дасть мені ще трохи цієї музики, трохи його поруч, трохи затишку в цих обіймах.

Через кілька годин ми виходимо з кав'ярні, і прохолодне вечірнє повітря обережно торкається мого обличчя. Світло ліхтарів малює довгі тіні на асфальті, а вулиці ніби оживають від нічного ритму.

— Я чув, що сьогодні у центрі — якийсь нічний фестиваль світла, — каже Максим, потираючи руки від холоду. — Може, заглянемо?

Я кивнула, відчуваючи легкий приплив азарту. Після дня, сповненого хвилювань і несподіванок, цей вечір — ніби ковток повітря після довгої задухи.

По дорозі ми розмовляємо про все — про плани на літо, курси, про тих, хто сьогодні складав іспит. Максим жартує, і я ловлю себе на тому, що сміюся від душі, забуваючи про всю напругу.