Розділ 1

П’ять хвилин до початку іспиту. Я вистрибую з автобуса і ледь не збиваю своїм рюкзаком якогось діда з авоською. За мною Максим несе свій старий, побитий шолом, як завжди, на самокаті.

— Ти хоч іноді ним гальмуєш? — Кидаю йому через плече, піднімаючись сходами до корпусу.

— А сенс? Мене доля несе, я лише декорація, — сміється він і ловить мій рюкзак, допомагаючи закинути його на плече. — Ти ж знаєш, я вічна жертва богам екстриму.

— Іспиту, Максиме. Ти — жертва іспиту. Якщо не складеш, тебе в жертву й принесуть.

Я штовхаю двері корпусу, і ми з гуркотом влітаємо всередину. Коридор університету ще не повний, але вже чути збуджені голоси знервованих студентів: хтось повторює білети, хтось шукає кабінет, хтось просто в паніці.

— Що в тебе сьогодні? — Питаю, озираючись до друга.

— Фізика. Найстрашніше з усіх твоїх кошмарів. А в тебе?

— Англійська. У мене щось типу усного допиту з носієм. Він усміхається, а я вмираю всередині.

— То у нас шанси приблизно однакові. Можемо просто зараз піти геть, не зганьбившись. Купити морозиво, наприклад.

— У тебе справжній талант до самознищення, — сміюся я, доки мої щоки печуть від хвилювання. — Морозиво — після. Якщо виживемо. Не знаю, як ти, але я майже не готувалася.

Наші аудиторії — одна навпроти одної. Ми піднімаємося, стаємо на своєму поверсі. Максим спирається спиною на стіну і витягує з кишені жуйку та простягає мені. Я беру і дивлюся підозріло.

— Ти знову щось задумав.

— Я просто хочу, щоб твій англієць почув твою breath-taking pronunciation (захопливу вимову).

— Я тебе зараз breath-takingly (захопливо) задушу, — бурмочу і штовхаю його ногою.

Він дарує мені широку усмішку, а я на кілька секунд затримую погляд на його ідеальному обличчі, і мене заспокоює думка, що ми знову побачимо одне одного всього за годину. Потрібно тільки протриматися цю годину.

— Успіхів тобі, Луна, — каже він, відступаючи від стіни і легко кладе пальці на дверну ручку.

— І тобі не згоріти, Максе, — усміхаюся у відповідь.

Ми заходимо у різні двері і залишаємо за собою кілька хвилин сміху. Я сідаю за останню парту, бо так безпечніше. Ніхто не бачить моїх очей, що бігають, як у зайця на полюванні. У вікно видно, як на іншому боці корпусу хтось із викладачів палить, і я вже поступово поринаю у свої думки. Час тягнеться, як розплавлений сир. Слухаю, як хтось відповідає. У голову лізе все, крім англійської. Чому у Макса очі завжди блищать, коли він сміється? Чому він так хитається на п’ятах, коли чекає? Чому я рахую хвилини, коли побачу його знову?

«Луна», — лунає моє ім’я, і мене підкидає на місці.

Англієць виявився не таким уже й усміхненим. Він сидів із нотатником, робив помітки, іноді хмикав — і я не знала, чи це погано, чи просто в нього така звичка. Він слухав уважно, іноді щось уточнював. Я плуталася в часах, говорила "he go" замість "he goes", і, здається, одного разу сказала "I be happy". Але він лише ледь посміхнувся, як лікар, що вже бачив гірше. Коли нарешті сказала своє "Thank you very much, have a nice day", то вийшла з кабінету з таким обличчям, наче щойно відсиділа рік у колонії суворого режиму.

Максим уже стояв біля вікна, тримав у руках дві пляшки коли, і дивився на когось унизу.

— У нього була та сама ручка, — озвався друг, не обертаючись на мене. напевно впізнав мене за кроками..

— Хто?

— Мій екзаменатор. Та сама ручка, якою моя бабця записує рецепти варення.

Я беру свою пляшку. Ковток — і аж очі закочуються від задоволення і спокою. Холодна, газована. Свобода…

— І що? Допомогло?

— Не впевнений. Але в один момент він глянув на ту ручку і зітхнув. Думаю, це було найемоційніше, що я з нього витягнув.

— Тобто ти грав на ностальгії?

— Я граю на всьому, що дає шанс вижити.

— Пам’ятаєш той раз, коли ми малювали схему серця на біології, і я в тебе списував? — Він сміється і кидає погляд на мене.

— Ми заслужили на морозиво.

— І ще на якусь дурницю, — додаю. — Але не таку, щоб нас вигнали з університету.

— Отже, пейнтбол?

— Максиме.

— Добре, добре. Та не хвилюйся. зараз щось вигадаємо. — Відповів Макс допиваючи свій напій.

— Щось точно треба. Бо якщо я зараз поїду додому — то просто згорнуся в клубок і розплавлюся. — Зізналася я.

Ми виходимо з корпусу. Сонце лупить у вічі, повітря пахне липами і кавою з кіоску біля трамвайної зупинки. Люди повільно розповзаються в різні боки: хтось стомлено мовчить, хтось уже репетує в телефон, розповідаючи мамі, як усе пройшло.

Максим іде поруч зі мною, обережно підкидаючи шолом у повітря. Він ловить його на палець, як циркач, і я раптом згадую ту стару історію, як він ледь не зламав руку, намагаючись проїхати самокатом по бордюру в день фізкультури.

— Ти взагалі хоч колись був обережним? — Питаю, скоса дивлячись на нього.

— Один раз. У четвертому класі. Я боявся розповідати вірш на сцені, тому сховався в туалеті на двадцять хвилин. Вважається?

— Вважається. Це був твій пік відповідальності. — Усміхаючись відповідаю йому.

— Так, з того часу я живу за принципом: якщо не можеш втекти — то хоча б падай красиво.

Ми сміємося і насолоджуємося моментом. Коли я дивлюсь на нього, щось у мені заспокоюється. Як завжди.

— Куди йдемо? — Запитую я.

— Давай у двір. Там пуфи лишили після виставки. Можна повалятися, як ледачі коти.

— О, мій улюблений стан.

Ми переходимо дорогу, оминаючи натовп. Мій рюкзак тепер тягне плече, але я не хочу його знімати. Це як талісман: важкий, повний конспектів, але мій.

— Знаєш, — раптом каже він, — я думав, що на екзамені буде гірше.

— Так і було. Але ми вижили.

— Отже, freedom is coming (переклад: свобода настає).

— Але не для тебе, — усміхаюся я.

Він пирскає зі сміху.

Ми сідаємо на м’які пуфи, і я вперше за день просто дозволяю собі нічого не робити. Перший іспит — позаду. І попереду ще купа всього. Але зараз — тільки ми, сонце і дві пляшки коли.