Питання без відповіді

Або справа в Даніелі та тому, що він шепотів їй на вухо? 

— Дякую тобі велике, — сказав Даніель.

— Нема за що, я завжди допоможу, якщо попросиш.На обличчі Кіри з’явився легкий рум’янець. Їй стало так спокійно та приємно, що вона забула про всі проблеми.

— Голубки, досить ніжностей, я додому хочу. Даніелю, збирайся швидше, — втрутився Кім.

— Що? Вже кінець робочого дня? — здивувалась Кіра.

— Так, спляча красуне, — усміхнувся Кім.

— Лілі, тобі ще багато роботи залишилось?

— Ні, вже все закриваю, можемо йти. Хлопці, в який бік вам?— Нам з Кімом у бік того ресторану, де ми були. А вам?

— Ой, нам в інший бік. Ми через парк підемо.

Хлопці переглянулись. Їхні погляди були стривоженими та трохи наляканими.

— Давайте ми вас проведемо? Через парк вночі йти небезпечно.

— Ні, не потрібно, дякуємо, що запропонували.

— Гаразд, тільки будьте обережні.

Хлопці вимкнули комп’ютери, взяли речі та вийшли з будівлі.

— Дякую, що подбали. Особливо ти, Даніелю.

— Завжди будь ласка, звертайся, якщо що, — хлопець мило усміхнувся. Йому було приємно, що він зміг допомогти Кірі.— Ну що, нові співробітниці, до завтра.

— Бувай, — в унісон відповіли Лілі та Кіра.

— Будьте обережні.

Хлопці розвернулись і попрямували в бік ресторану. Йдучи тихою, порожньою вулицею…

— Даніелю, тобі що, Кіра сподобалась? Ти так за неї хвилювався.

— Ні. Я їй допоміг по-дружньому.

— Ах, так ви вже друзі? Я думав, це називається кохання, — з підколом сказав Кім.

— Не вздумай говорити таке при Кірі.

— Я ж не дурень. Так у вас кохання не вийде.— А що щодо Лілі? Ви були наодинці і добре спілкувались.

— Ой, брате, я навіть думати про це не хочу. Ти сам знаєш, ми з ними не можемо бути. Але Лілі і справді… чарівна дівчина. Як тільки її побачив — всередині щось клацнуло.

— Хах, серйозно? Мені здається, я щось подібне відчув з Кірою.

— Уу, все-таки небайдужий до неї? — з насмішкою промовив Кім, спостерігаючи за реакцією.

В очах Даніеля промайнула надія, змішана з сумом.

— Я до Кіри нічого не відчуваю.

— От і продовжуй у тому ж дусі. Не варто їй псувати життя.

— Так.

— А ти справді спитаєш у боса, хто стукає по ночах у вікно? — стривожено запитав Кім.— А ти справді спитаєш у боса, хто стукає по ночах у вікно? — стривожено запитав Кім.

— Так. Я збираюсь поговорити з ним. Дівчата злякались, а може статися і гірше.

— Благородний ти який. Якщо що — сам вирішуй, я в це не лізу.

— Я і не розраховував на твою допомогу.

Хлопці дійшли до жвавого провулка. Світло ліхтарів, ресторани, галасливі елітні клуби — звичне місце відпочинку Кіма.

— Все, бро, я — в казино.

— Бувай. Завтра побачимось.

Даніель попрямував додому, а Кім — розважатись.

Тим часом дівчата йшли темним парком. Алеї приглушено освітлювались. Ліхтарі миготіли. Уздовж доріжки росли червоні троянди, наповнюючи повітря легким ароматом.— Ех, — зітхнула Лілі. — Сьогодні такий приємний вечір.

— Приємний? — піднявши брову, перепитала Кіра. — Ти забула, що було під час роботи? Ми були на волосині від смерті!

— Заспокойся. Ти і так багато хвилювалась. Я пам’ятаю, але з нами нічого поганого не сталось і не станеться.

— Ти завжди до всього ставишся легковажно.

— Ну, Кіро… Робота легка, хлопці наче нормальні — окрім Кіма — і платять добре.

— Все одно мені це не подобається. А щодо Кіма… він мені здався нормальним. Навіть смішним, — трохи повеселішала Кіра.

— Ну хоч хтось тобі смішний.

— Не тільки він. Ще й Даніель.

— Що? Даніель? Я не чула, щоб він жартував.

— Нічого ти не розумієш у жартах, — надула щоки Кіра.

— Я вже зрозуміла, що він тобі найбільше подобається на роботі.

— Там і вибір невеликий, — хихикнула Кіра.

Вони балакали, ділились враженнями від першого дня на роботі і незабаром підійшли до будинку Лілі.

— Кіро, може, залишишся у мене? Вже пізно. Не хочу, щоб ти втратила свідомість по дорозі.

— Пробач, не можу. Бабуся буде хвилюватись. І я на метро.

— Ех, гаразд. Тільки будь обережна і подзвони, як доберешся.

— Обов’язково. Бувай.

Кіра пішла до найближчої станції метро. Лілі піднялась додому, прийняла душ і лягла в ліжко. Раптом задзвонив телефон — Кіра.

— Привіт, я вже вдома.

— Нормально дісталась?

— Так. Правда, трохи по дорозі не заснула.

— Хах, буває. Слухай, я хотіла поговорити про те, як ти заснула на роботі.

— Я знаю, що не повинна була. Це перший день… Я могла здатись безвідповідальною. Але я сама не зрозуміла, як заснула. Я навіть не хотіла спати! — нервово тараторила Кіра.

— Заспокойся. Я не сварю тебе. Я хотіла спитати… що тобі Даніель прошепотів на вухо?

Після цих слів Кіра завмерла. Прокрутивши питання в голові, вона різко вигукнула:

— ААААА! ВІН МЕНІ ШЕПОТІВ НА ВУХО?! КОЛИ? ЩО ВІН МЕНІ СКАЗАВ?!

— Ти серйозно не пам’ятаєш? Коли я тебе заспокоювала, Даніель приніс воду і плед. Ти вкрилась, а він щось тобі сказав. Я не розчула. Пам’ятаєш?

— Хм… точно. Він щось говорив. Але я не зрозуміла — пробурмотів невиразно. Я одразу заснула. Пробач, Лілі, не можу згадати.