Випадок в офісі

Час пролетів швидко. Хлопці почали знаходити спільну мову й невдовзі вирушили до офісу. На вулиці майже не горіли ліхтарі. Дівчата йшли слідом за хлопцями, їхні кроки зливалися з тишею міста. Усі були занурені у власні думки.

Лілі стало трохи не по собі. Чому офіс знаходиться в такому місці? – промайнуло в її голові. І ці двоє... Невже ми будемо з ними наодинці? Хай ця ніч швидше закінчиться...

За кілька хвилин вони підійшли до будівлі. Даниель дістав ключі, відкрив двері та зробив крок назад, пропускаючи дівчат уперед.

— Дами вперед, – промовив він із легкою усмішкою.

— Дякую, Даниелю, – в один голос відповіли Кіра та Лілі.

— Так-так, Даниельчику, дякуємо, – з усмішкою додав Кім і підморгнув.

Даниель закотив очі й цокнув язиком. Він уже звик до такої поведінки колеги. Дівчата, піднімаючись сходами, лише хіхікнули.

Опинившись усередині, вони нарешті змогли розглянути приміщення.

— У вас тут мило, – першою заговорила Кіра. – І не схоже на суворий офіс із купою правил.

— Ми самі вирішуємо, що де стоятиме, коли прибирати... Загалом, повна свобода. Хоч ліжко став.

Інтер’єр підтверджував його слова: бордові стіни, чотири робочих столи, чорний шкіряний диван, журнальний столик із темного дерева, барна стійка, холодильник зі снеками й очевидний хаос. Крім цього, в офісі була кімната відпочинку та повноцінна кухня – туди й вирушили Кіра з Даниелем.

Лілі та Кім залишилися в головній кімнаті.

Чому ти залишила мене з ним, Кіро?! – роздратовано подумала Лілі. Він лякає. А це місце... Воно більше схоже на дім холостяків, ніж на офіс.

Кім подивився на дівчину, ніби розмірковуючи, що сказати. Потім, не кажучи ні слова, підійшов ближче – настільки, що чув її дихання.

— Ей... що ти робиш, придурку?! – злякано сказала Лілі.

Хлопець не відступив, лише ухмильнувся.

— Хотів дістати листочок із твого волосся.

— Міг просто сказати, – пробурмотіла Лілі, червоніючи. – Не підходь так близько...

Кім коротко хмикнув і нарешті відступив.

— До речі, а де моє робоче місце?

— Ось цей стіл. Поруч із твоєю подругою. Якщо захочеш спати – скажеш мені. Я покажу, як готувати каву. Може, навіть сам зроблю.

— Добре. Дякую, Кім. Я приступлю до роботи, не хочу тебе затримувати.

— Як хочеш, – ліниво відповів він і відійшов до свого столу.

Лілі увімкнула комп’ютер, намагаючись не звертати на нього уваги.

Тим часом Кіра розглядала кімнату відпочинку. Вона з Даниелем сиділа на дивані, розмовляючи.

— Давно тут працюєш? – спитала вона.

— Ні, всього місяць.

— А Кім? Ви разом влаштовувалися? Просто виглядає так, ніби ви давно знайомі.

— Справді? Насправді ми не спілкувалися багато років, але знайомі ще з молодших класів. Він прийшов на роботу пізніше за мене. А ви з Лілі давно дружите?

— У нас схожа історія, – усміхнулася Кіра. – Тільки ми знайомі з пелюшок. Потім разом навчалися в молодшій школі, та й у старших класах теж.

Вона замислилася, а потім додала:

— Даниелю, я хотіла спитати... Що буде, якщо ми порушимо якесь правило цього району?

— Не знаю, – чесно відповів він. – Ні я, ні Кім їх не порушували. Як би дивно це не звучало, але раджу тобі також їх дотримуватися.

Кіру пробрав холодок.

— М-м... добре. Дякую, що попередив.

— Не переймайся, якщо що – я допоможу, – усміхнувся він. – Ходімо вже працювати, а то потім доведеться після зміни доробляти.

— Ходімо, – погодилася Кіра.

Вони повернулися до головної кімнати

— Ну що, набалакалися? – знущально кинув Кім.

— Кіро, можеш сідати за стіл поруч із Лілі, – сказав Даниель. – Я вам зараз скину всю інформацію.

— Дякую, Даниелю, – відповіла Кіра.

На її обличчі з’явилася легка усмішка і рум’янець. Лілі непомітно глянула спочатку на подругу, потім на Даниеля.

Так-так... Треба буде спитати, про що вони там говорили.

Але поки що – робота.

За роботою пройшло вже дві години. Кожен сидів на своєму місці, коли Лілі почула тихий стукіт у вікно.

— Хлопці, ви чули? Чи мені здалося? — насторожено запитала вона.

— Про що ти? — відгукнулася Кіра.

— Ну, стукіт у вікно…

— Лілі, тобі, мабуть, здалося, — спокійно відповів Даніель, не відриваючись від комп’ютера.

— Гаразд… мабуть, — пробурмотіла вона, але тривожне відчуття не відпускало.

За деякий час звук повторився. Лілі напружилася, але вирішила промовчати. Однак буквально за хвилину стукіт пролунав у всіх вікнах одночасно.

— Що за…? — Кіра різко повернулася до друзів. — Ви це теж чуєте?

— Тепер так, — Лілі встала зі стільця, кинувши тривожний погляд на вікна.

— Дівчата, заспокойтеся, тут таке буває, просто продовжуйте працювати, — рівним голосом сказав Кім.

— Працювати?! — обурено вигукнула Лілі. — А якщо комусь потрібна допомога?!

— Лілі, давай просто подивимося, що там… — Кіра зробила крок у бік вікна.

Хлопці різко підхопилися. В їхніх очах майнула паніка.

— Не підходьте до вікон! — різко наказав Кім. — І не знімайте плівку!

— Але чому?! — Кіра стисла кулаки, її голос тремтів.

— Лілі, Кіра… будь ласка, заспокойтеся, — Даніель говорив уже м’якше, але в голосі відчувалася напруга. — Тим, хто стукає, не потрібна наша допомога. У небезпеці будемо ми, якщо заглянемо за вікно.

— Даніель має рацію, — кивнув Кім. — Завтра спитаємо у боса, чи можна вам знати подробиці, і якщо так, ми все розкажемо.

Лілі ковтнула слину.

— Я… нічого не розумію, — пробурмотіла вона. — Кіро, ходімо, я тебе заспокою.

Вони пішли до кімнати відпочинку.

— Лілі, мені страшно, — прошепотіла Кіра. — Я завжди знала, що надприродне існує. Бабуся розповідала… А якщо з нами щось станеться?

— Послухай, я теж налякана, але давай не будемо панікувати. Хлопці явно знають більше, ніж говорять.

Тим часом Даниель відчував провину за те, що не попередив дівчат. Він підійшов до бару, налив води та додав кілька крапель заспокійливого. Потім узяв плед зі свого робочого місця і попрямував до кімнати.