1 П'ятнадцятирічна

Олівія прокинулася від різкого дзвінка.
Вона різко сіла на ліжку, ще не розуміючи, де знаходиться. Серце билося так сильно, ніби вона щойно тікала від когось.
— Запізнишся! — почувся жіночий голос за дверима.
Олівія завмерла.
Цей голос...
Він був знайомий до болю.
Мама?
Ні.
Цього не могло бути.
Вона повільно підійшла до дверей, але не відчинила їх. Рука тремтіла.
— Олівіє! П'ять хвилин, і я заходжу!
Сльози самі підступили до очей.
Її мама померла багато років тому.
Олівія різко відчинила двері.
У коридорі стояла жінка років сорока. Усміхнена. Жива.
— Нарешті. Знову до ночі читала? Швидше, бо до школи запізнишся.
До школи?
Олівія відступила на крок.
У квартирі все було таким, яким вона пам'ятала його у дитинстві. Старі шпалери. Дерев'яна шафа. Дзеркало в темній рамі.
Вона повільно підійшла до нього.
І завмерла.
На неї дивилася не тридцятидворічна жінка.
У дзеркалі стояла п'ятнадцятирічна школярка.
Олівія торкнулася свого обличчя.
Відображення зробило те саме.
— Це сон... — ледь чутно прошепотіла вона.
Та раптом у дзеркалі щось змінилося.
Позаду її відображення на мить з'явився високий чоловік у темному пальті.
Він усміхнувся.
І беззвучно вимовив лише два слова:
— Не прокидайся.
Олівія різко озирнулася.
Позаду нікого не було.

Вона повільно відступила від дзеркала.
— Ні... Це неможливо...
Потім ще раз уважно вдивилася у своє відображення.
Жодної зморшки біля очей. Довге каштанове волосся, яке вона давно обрізала. На щоці — маленька родимка, про яку вже майже забула. На плечах висіла шкільна футболка, а не стара домашня кофта, у якій вона заснула.
Коли заплющила очі і сказала мама собі:
«Прокидайся...»
Дівчина боляче вщипнула себе за руку.
Біль був справжнім.
— Це сон... Просто дуже реалістичний сон...
За дверима знову почувся голос матері:
— Олівія! Якщо зараз не вийдеш, підеш до школи без сніданку!
Голос звучав так природно, що серце стислося.
Вона повільно відчинила двері.
Мати стояла на кухні, перевертаючи млинці на сковорідці. Волосся було зібране в недбалий хвіст, на обличчі — легка усмішка.
— Чого дивишся? — засміялася вона. — Наче привида побачила.
Олівія мовчала.
Їй хотілося кинутися до неї, обійняти, сказати, як сильно вона сумувала всі ці роки.
Але вона боялася.
Боялася, що варто лише доторкнутися — і все зникне.
— Мам...
Жінка здивовано підняла очі.
— Що сталося?
Донька не витримала.
Вона міцно обійняла матір.
Спочатку та розгубилася, але за мить лагідно погладила її по голові.
— Ну ти даєш... Невже через контрольну так хвилюєшся?
Олівія тихо заплакала.
Її мама була теплою.
Живою.
Від неї пахло ваніллю й свіжим чаєм — саме так, як колись.
«Якщо це сон... будь ласка, не закінчуйся.»
Вона сіла за стіл.
Усе було до дрібниць знайомим: стара чашка з відбитим краєм, цукерниця у вигляді яблука, штори з дрібними ромашками.
Кожна річ була частиною життя, яке давно залишилося в минулому.
— Ти сьогодні якась дивна, — сказала мама, ставлячи перед нею тарілку.
— Просто... погано спала.
— Це через телефон. Я ж казала, не сиди до ночі.
Олівія ледь усміхнулася.
«Який телефон?..»
Вона машинально полізла до кишені.
Там лежав старенький кнопковий телефон.
Саме такий був у неї в десятому класі.
Її усмішка зникла.
Вона повільно ввімкнула екран.
Дата.
15 вересня.
2009 рік.
Олівія відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.
— Доню, ти точно добре почуваєшся?
Вона підняла очі на матір.
І вперше по-справжньому злякалася.
Бо якщо це не сон...
То як вона сюди потрапила?