ГЛАВА 6 Там, де назад дороги вже не було

Частина перша. Після всього

Кілька днів знадобилося, щоб зібрати себе докупи.

Ніби нічого не сталося. Ніби я в нормі.

Тепер я буду іншою.

Більше нікому не дозволю себе ображати. Буду жити своє життя. Чекати відповіді. Рухатись далі.

Але чекати я, як виявилося, ще не розучилася.

Минув тиждень — а відповіді від рекрутера так і не було.

Ну так і буде.

Я вирішила не зациклюватися на цьому.

Ілля кликав до себе, але я не хотіла. Пообіцяла, що прийду пізніше.

Дні змінювалися днями. Нічого особливого не відбувалося.

Одного вечора прийшло повідомлення.

Саша.

Оце так новина.

Хто знову з’явився?

На екрані висвітилося:

«Привіт».

Я відповіла — і майже одразу пролунав дзвінок.

— Привіт, — радісно сказав він.

— Ну привіт.

— Як ти?

— Та ніби все добре. А ти як?

— Та теж. Відпочиваю. Що нового?

— Ну що я можу тобі сказати, — відповіла я без особливого ентузіазму. — Намагаюся трохи змінити життя.

— Ого. Розказуй. Що там вирішила змінити?

Я коротко пояснила.

— Та не знаю, чи вийде, але пробую.

— Неочікувано, — сказав він. — Але якщо хочеш — пробуй.

— А ти будеш мене чекати? — жартома запитала я.

— Звичайно.

У це зовсім не вірилося.

Він щось говорив далі, а я слухала вже напівуважно. Та одна його пропозиція все ж привернула мою увагу.

— Я хотів зробити тобі новорічний подарунок. Може, ти вибереш собі якийсь комплект білизни, а я куплю?

— Добре, давай.

— Ти так швидко погодилася.

— Я ж не дурна, щоб від такого відмовлятися. Завтра піду подивлюся. Але ти маєш розуміти — це буде дорого.

— Подивись. А я приїду, і ти покажеш мені його на собі.

— Домовились.

Ми ще трохи поговорили, але я вже ловила себе на думці, що планую, куди піду і що саме оберу.

Мені було приємно, що він хоче щось подарувати.

Хоча я чудово розуміла, що буде після цього.

Секс.

Ну… потерпіти можна.

Я завершила розмову й залишилася сама, вже подумки перебираючи варіанти магазинів.

Частина друга. Тепло, яке поверталося

Сон поступово повертався до норми.

Я вже не прокидалася щогодини, не ловила себе на тривожних думках серед ночі.

Вранці з’явився приплив енергії.

Я взяла навушники, увімкнула музику й дозволила собі просто побути в моменті. Не поспішаючи фарбувалася, дивилася у дзеркало без претензій до себе.

Сьогодні мала сходити з мамою по справах і ще домовилася зустрітися із Сашею.

Не хотілося.

Насправді хотілося просто залишитися вдома: увімкнути серіал, взяти смаколиків і валятися в ліжку, ні з ким не говорити.

Але це теж був спосіб відволіктися.

Музика раптово обірвалася.

На екрані висвітилося:

МАМА.

— Настя, я вже в місті. Де тебе чекати?

— Давай біля театру.

— Добре.

Дзвінок завершився.

Я швидко вибігла на вулицю й поспішила їй назустріч.

Прохолодно. Морозець.

Ось вона — справжня зима.

Людям удома не сиділося. Усі кудись поспішали, щільно кутаючись у шарфи.

А я, як завжди, без шапки й шарфа.

Могла б сказати, що мене гріє любов.

Але ні.

Холод краще повертає до реальності.

Я приїхала на місце, набрала маму — відповіді не було. Трохи зачекала. За кілька хвилин вона сама мене помітила.

— Знову без шапки? — її вічне запитання.

— Ну, мамо, ти ж знаєш, я їх не люблю.

— Підемо купимо тобі шапку! — серйозно сказала вона.

Я знала, що не купимо.

— Краще давай кави.

Це була наша традиція — одна й та сама кав’ярня, одні й ті самі рухи.

Взяли напої й вийшли на вулицю.

— Ну і які в тебе плани на сьогодні? — поцікавилася мама.

— З тобою по ринку, а потім поїду до Саші, — без особливого ентузіазму відповіла я.

— О-о, побачення?

— Мамо…

Мене перебив звук сповіщення.

Я відкрила повідомлення.

«Анастасія, доброго дня. Ми все-таки вирішили брати квартиру на дев’ятому поверсі, готові давати завдаток».

Ну нарешті.

Скільки часу минуло?

Я швидко відповіла, що уточню можливість зустрічі сьогодні, й одразу подзвонила Валіку.

— Привіт. Хочуть давати завдаток за однокімнатну. Уточни у власника, чи зможе сьогодні.

— Зараз домовлюся!

Не минуло й п’яти хвилин — він передзвонив.

Четверта година.

Домовилася з клієнтами.

Мама мовчки спостерігала.

— Я так розумію, ти зі мною довго не побудеш?

— Час ще є. Просто поки вони надумали — треба все організувати.

— Ну добре. Головне, що робота є.

Ми тинялися ринком.

Мама купувала потрібне, а я йшла слідом.

Може, справді купити шапку?

Бо щось я вже змерзла.

— Мам, ми ще довго?

— Якщо тобі треба — йди. Я ще тут походжу.

Я довго не затрималася.

Поїхала в офіс.

Там одразу накрило теплом, навіть стало душно. Незабаром прийшли Валік і клієнти.

Швидко все обговорили, підписали договір і попрощалися на позитивній ноті.

Недаремно я тоді дерлася на той дев’ятий поверх.

Написала Саші:

«За годину буду на подобовій квартирі».

Він перепитав адресу й сказав, що теж скоро буде.

Дорога зайняла менше часу, ніж я очікувала.

Нічого.

Зачекаю.

Головне — швидше з цим закінчити.

Частина третя. Те, що вже не відчувалося своїм

Він зайшов у квартиру — і вже з порогу почав мене дратувати.

Може, той подарунок і не вартий цього всього.

Але назад дороги немає.

— Привіт.

— Привіт. Я взяв суші, пиво і фісташки.

— Добре.

Я дивилася на нього й не відчувала нічого.

Нецікавий.

Точно не моя людина.

Може, якщо вип’ю, стане легше?

Ми сіли за стіл. Він налив пива й почав розповідати історії за весь час, що ми не бачилися.