ГЛАВА 5. КОЛИ РІШЕННЯ СТАЄ РЕАЛЬНІСТЮ

Розділ 1. Ілля

На вихідних зателефонував Ілля. Попросив заселити його в подобову квартиру й паралельно знайти житло для довготривалої оренди.

— Ти все-таки наважився втекти? — перепитую, щоб переконатися, що правильно зрозуміла.

Коли ми знову почали спілкуватися, він сказав, що його мобілізували. Але вже тоді було зрозуміло: він не впевнений, що там залишиться.

— Так. То ти зможеш мені допомогти?

— Звичайно. Скажи, на коли — усе зроблю, як треба.

— Я приїду в неділю ввечері. Як буду на місці — напишу.

— Добре, тоді чекатиму.

— А ти до мене в гості прийдеш?

Я знаю, до чого він веде.

Ще один шанс відволіктися від власних думок. Ще одна спроба втекти від себе.

Тому погоджуюся.

Недільний ранок приніс неприємний сюрприз. Хлопець, який заселився на місяць, повідомив, що виїжджає раніше й просить повернути гроші за дні, які не проживатиме.

Що робити?

Ці кошти вже віддані за мою оренду.

Перша думка — написати Колі. Він усе-таки має повернути мені немалу суму.

Набираю повідомлення:

«Привіт. Можеш зорієнтувати, коли зможеш повернути гроші? У мене виїхали люди з квартири, треба їм віддати. Мені терміново потрібно».

Відповіді немає.

Навіть не прочитав.

Тривожна думка піднімається всередині:

А якщо не поверне?

Телефоную. Не бере.

Ігнорує.

Значить, не збирається нічого повертати.

Треба заспокоїтися.

Телефоную Маші.

— Маша! Це капець, я не знаю, що робити! — майже бурмочу в трубку.

— Привіт, Настя. Що сталося?

Коротко описую ситуацію.

— Я переживаю, що він не поверне гроші!

— Настя, а до цього ти не переживала? — у її голосі з’являється злість. — Він уже стільки часу їх не повертає, а ти тільки зараз почала хвилюватися?

— Тоді ще була надія… А сьогодні думаю, що ні. Він навіть повідомлення не читає! — паніку приховати неможливо.

— Не знаю, що й сказати. Почекай. Може, відповість.

— Він же мене не заблокував… Може, й поверне. Ти ж знаєш, як я люблю себе накручувати.

— Знаю. Але ти нічого не можеш зробити. Якщо не поверне — буде тобі уроком на все життя. У кожного була така історія: позичили гроші й сиділи, чекали — повернуть чи ні.

Я мовчу.

Вона права.

І мені це боляче визнавати.

— Якщо щось відповість — скажеш. І якщо матимеш час, можемо зустрітися.

— Мені ще заселяти сьогодні, — кажу без ентузіазму. — Поїду прибирати й чекати. Коли звільнишся — набери.

Настрою на зустріч немає.

Я знаю, що вона не бажає мені зла. Просто я сама винна.

Увесь день думки знову й знову повертаються до Колі. Я намагаюся відволіктися, але ненадовго.

Приїхавши на квартиру, починаю прибирати. Для фону вмикаю телевізор — не допомагає.

Ну просто дура. На що ти сподівалась? Як можна було так довіритися людині, якій було так легко від тебе відмовитися? І навіть зараз ти чекаєш на диво.

Хочеться плакати.

Звук сповіщення змушує серце завмерти.

Може, він?

Ні.

Повідомлення від Іллі:

«Буду о 18:00».

Пишу, що вже на квартирі й чекаю.

Ще одне сповіщення.

Цього разу — Коля.

Коротке, сухе повідомлення:

«Привіт. Зможу 20-го, коли бойові прийдуть».

З одного боку — полегшення.

З іншого — боляче.

Байдужість читається між рядків.

Він не зобов’язаний бути милим. Йому просто все одно. І він це чітко показує.

З часом думки стихають. Наближається вечір.

Ілля пише, що вже на місці. Я спускаюся його зустріти.

Мені завжди подобалися хлопці у військовій формі. Але на ньому вона сиділа чужо.

Це було не його.

Ми обіймаємося.

— Привіт, — втомлено каже він.

— Привіт. У тебе так багато речей.

— Узяв тільки найнеобхідніше.

Ми піднімаємося у квартиру.

— Проходь. Я включила опалення. Можеш відпочивати, — кажу швидко.

Хотіла попрощатися й поїхати додому.

— А ти не залишишся?

— Хочеш, щоб залишилася?

— Так. Давно не бачилися.

Я думаю: якщо поїду — знову буду думати про Колю. Якщо залишуся — відволічуся.

Залишаюся.

— Може, сходимо щось візьмемо поїсти?

— Окей.

Повертаємося швидко.

— Почувайся як удома, — каже Ілля.

— Ну, постараюся, — жартую.

— Як ти? Ти дуже втомлений виглядаєш.

— Не знаю, чи правильно зробив. Телефон зараз розриватиметься.

— Я не буду тебе засуджувати. Кожен робить свій вибір.

Про свої рішення я мовчу.

— Тільки давай так: щоб ти завтра не подзвонив і не сказав, що повернувся.

— Був такий варіант… але ні, — каже з посмішкою.

Кілька ковтків пива — і стає легше.

Ми перебираємося на ліжко, вмикаємо якийсь подкаст. Він мовчки бере мене за руку, гладить.

По шкірі біжать мурашки.

Цілує.

Поцілунок ніжний.

Але я сумувала не за ним.

Відганяю думки про минуле.

Треба переключитися.

Клин клином.

Він цілує обережно, ніби я можу зникнути. Я розумію, до чого це йде, і зупиняю його.

— Сьогодні нічого не буде. Мені треба додому.

— Ти не залишишся на ніч?

— Ні. Вдома Пуся.

— А завтра приїдеш?

— Так. Після роботи.

Я знаю, що він розраховував на секс. Бажання є.

Але переступити через себе — ні.

Викликаю таксі, збираюся.

Дорогою додому не можу зрозуміти, що відчуваю. Надто багато всього сталося.

Але ці поцілунки допомогли.

Навіть якщо вони були лише сьогодні.

З полегшенням лягаю спати.

Розділ 2. Дзвінок, якого я чекала

Наступні дні я проводила з Іллею. Додому приїжджала лише для того, щоб узяти речі на наступний день. Пуся бачила мене всього кілька годин.

Але вечори, які ми проводили разом, були приємними.

Це, напевно, був перший раз, коли мені готували вечерю.