ГЛАВА 4. РІШЕННЯ

Розділ 1. Миколайчик

Початок нового тижня.

Що він принесе — ще не знаю, але чомусь сподіваюсь, що буде насиченим.

Напевно, мій організм дуже втомився, бо це була перша ніч за довгий час, коли я нормально поспала. Прокинувшись, я навіть відчула приплив енергії.

Давненько такого не було.

Тривожні думки наче відступили, а в голові вперше за багато днів стало тихо.

Зібралася на роботу, виглянула у вікно — дощ.

Погода не покращувалась, а парасольку я так і не забрала у дядька.

Доведеться мокнути.

Вийшла з дому, вирішила дорогою взяти каву, але мої плани перервав дзвінок.

Маша.

— Привіт, малишка, — радісно сказала я.

— Привітик. Що робиш?

— Збираюсь їхати на роботу. А ти?

— Теж. Хотіла запитати, коли ми нарешті сходимо на каву? Давно не бачились.

Я тільки усміхнулась. Розуміла, до чого вона веде.

— Можемо сьогодні, якщо хочеш.

— Хочу! Через скільки ти будеш у центрі?

— За пів години. Вже сідаю в маршрутку.

— Супер! Як будеш під’їжджати — подзвони. Зустрінемось біля торгового центру.

— Добре.

Запригнула в маршрутку.

От так завжди — плани змінюються зі швидкістю світла.

Дістала навушники й увімкнула пісню, яку слухала вже на повторі:

«Іди до мене, моя Неземна…»

Цікаво, за скільки часу вона мені набридне?

Місто було похмурим. Люди втомлено тинялися вулицями. Повсюди вже світилися новорічні гірлянди — всі ніби жили в очікуванні свят.

А для мене це був просто ще один день.

Написала Маші, що вже їду.

Вийшла на зупинці й попрямувала до місця зустрічі. Стала під накриттям, щоб хоча б трохи не мокнути.

Заглибилась у думки й не помітила, як позаду з’явилась Маша.

Вона підкралась, як кішка.

— Привіт, — сказала я, трохи злякавшись.

— Привіт, манюня.

Вона простягнула мені подарунковий пакет.

— Це Миколайчик тобі передав.

Я ніяково взяла пакет.

Нічого їй не купила.

Вона завжди дарувала подарунки. Для неї це була мова любові — проста, без зайвих слів.

Мені з нею дуже пощастило.

— Маша, пішли й тобі щось виберемо, бо я нічого не взяла.

— Потім купиш. Ходімо краще щось вип’ємо, погріємось.

— Ходімо.

Йдемо, а вона вже розглядає мене з усіх боків.

— Настя, а чого ти така гарна? Укладка, губи нафарбувала…

Ну от. Усе вона бачить.

— Та просто настрій такий. То куди йдемо?

— Може, візьмемо по круасану й посидимо?

Зайшли в заклад. Я взяла круасан і каву, вона — чай.

Вмостились за столиком.

— Що нового? — запитала вона так, ніби вже знала, що я щось приховую.

— Поки не можу сказати. Дізнаєшся трохи пізніше.

— Це ще чого? Кажи вже.

Я закотила очі й глибоко вдихнула.

Ми обидві засміялись.

А потім я здалась.

— Я вирішила підписати контракт і піду служити.

Маша повторила мою реакцію: закотила очі й голосно засміялась.

— Я ж казала, що ти так і скажеш!

— Питала ж якось…

— А ти промовчала!

— Не забула. Я вже прийняла рішення.

Очі стали вологими.

Я подивилась на Машу — а вона теж ледь стримувала емоції.

Взяла її за руки.

— Я дійсно цього хочу. Я вже говорила з Вітьою.

— І що він сказав?

— Що йому не подобається, але підтримає.

— Мені теж не подобається! Поїхали зі мною за кордон!

— Не хочу.

Вона важко зітхнула.

— Настя, ти розумієш, що таке війна?

— Розумію. Буде важко, але я готова.

— Добре. Тільки нікому не кажи, поки не будеш упевнена.

— Так. На роботі теж ще нічого не говорила.

Ми ще трохи поговорили, а потім вийшли з кафе й обійнялись.

На душі стало легше.

Наче частину тягаря я вже віддала комусь іншому.

І вперше за довгий час мені не хотілося нікому нічого пояснювати.

Я просто знала: я вирішила.

Розділ 2. Ти не тупа

На роботі робота не йшла.

Я сиділа над дзвінками, а думками вже була зовсім не тут.

Мабуть, це і є точка відліку.

Я збиралась додому, коли задзвонила Віка.

— Привіт.

— Привіт. Мій чоловік питав за тебе. Є інформація.

Серце вистрибнуло.

— Ну?

— Я на офісі, кажи.

— Питав, яка ти. Я сказала: повненька, висока, пишногруда, симпатична…

Я аж зависла.

— В якому сенсі я симпатична?

— Ти знаєш, у якому! — засміялась вона. — Ще сказала, що ти мовчати точно не будеш.

— Господи… Добре. І що далі?

— Він каже: треба поспілкуватись із рекрутером, пройти ВЛК і навчання. Але тебе хочуть поставити на кухню.

— От знала, що не треба було казати, що я повар!

— Маєш три місяці, але краще швидше.

— Добре. Спочатку поговорю з рекрутером.

Пауза.

— Настя… А тобі це точно треба?

— Так. Боюсь трохи тупити, але хочу.

— Ти не тупа. Я так і сказала чоловікові.

— Побачимо…

— І ще: там багато хлопців. Дуже гарних. Не ведись!

— Обіцяти не можу.

— Ти не виїдаєш! — засміялась вона. — Вони просто не люблять брати дівчат, бо бувають проблеми.

— Я не йду когось шукати. Я йду служити.

— Добре. Головне — пройти навчання.

— Це точно… Знаю, що буде важко.

Мене переповнювали емоції.

Невже це реально?

Ще стільки кроків попереду, але я вже бачила перед собою шлях.

— Мені подзвонять чи я сама набираю?

— Перепитаю в чоловіка — скажу.

— Добре, чекаю.

Ми попрощались, і я пішла додому.

Дорогою думала про те, як усе складеться.

Тепер це вже не просто думки.

Це план.

Різкі зміни.

Але вони мене надихали.

Ось-ось усе мало початися.

Розділ 3. Перший крок

Як тільки я отримала номер телефону рекрутера, була готова телефонувати в ту ж секунду.

Палець завис над екраном.

Але, подумавши кілька хвилин, я зупинилась.