ГЛАВА 3. ТОЧКА ВІДЛІКУ

Розділ 1. Субота, яка мала бути вихідним

Нарешті субота — довгоочікуваний вихідний. Хотілось втекти в тепле ліжко, закутатись у ковдру й цілий день прикидатися мертвим морським котиком, обіймаючи свого маленького демона.

Але ніч знову все зіпсувала.

Сирени вили, ніби попереджали про щось, що давно вже стало буденністю. Шахеди, ракети, нескінченний фон загрози. Сон відступив, ніби образився й пішов без пояснень.

Коли тиша нарешті впала на місто, а тіло вимагало бодай хвилину спокою, я заснула миттєво.

І так само миттєво мене вирвав зі сну дзвінок.

Побачивши на екрані ім’я власниці квартири, зрозуміла: шанс прикинутися мертвою дорівнює нулю.

— Настя, це ти мені вчора гроші скинула? — без жодного «привіт».

— Так, Таня, я… Просто пізно було, не стала дзвонити. — Краще б і зараз не брала слухавку.

— А я тебе не розбудила?

— Та ні. Просто ніч без сну через тривогу.

— А я нічого не чула! Спала, як дитина, — сказала вона так легко, ніби ми живемо в різних всесвітах.

Пояснила їй щодо комуналки й оренди, а потім вийшла на балкон. Треба закурити, бо нерви вже як струни.

— У тебе все добре?

— Та як є. А в тебе що?

— Розійшлась зі своїм… — голос зламався, і стало зрозуміло, що ранить.

Підтримала її, хоч сама ледве тримала власні уламки. Іронія долі — радити легко, виконувати на собі неможливо.

— Не думай про нього, — сказала Таня. — У вас же нічого серйозного… Просто спілкування. Зайди на сайт знайомств, хоч трохи розвієшся.

— Не хочу, — чесність різонула по повітрю. — Ніби зраджую. Кому? Не знаю. Але відчуття мерзке.

— Просто спробуй.

— Добре… спробую.

Спробую. Колись. Можливо. Не сьогодні.

Відкрила TikTok — і ніби пірнула в холодну воду. Алгоритми жорстокі: кожне відео, кожна пісня тиснули на найболючіше місце.

«Білий прапор підняла, ти виграв…

Не тримаю образи, але трохи ще злюся…»

Удар точніший за хірурга.

Сльози самі підступили. Треба відпустити. Хоч би трішки. Але всередині все впирається, чіпляється за омани.

Телефон полетів на ліжко.

Ці ролики тільки підігрівали дурну надію, що він напише…

А він не напише.

Треба хоч на щось перемкнутись.

Вирішила приготувати млинці. Наче дрібниця, але кожен рух видавався повільним, ніби тіло рухається в густому повітрі. Приготування забрало більше часу, ніж дозволяв рецепт.

Під час цього знову задзвонив телефон.

Віка.

Познайомились недавно, але вона з тих людей, що заходять у життя так, ніби були тут завжди. Вона виїхала зі Скадовська з дітьми, чоловік — військовий, сама тут майже без опори. Так ми й зійшлися.

— Привіт! Де ти пропала?

— Дома. Млинці готую.

— Ого, та ти прям господиня! — засміялась. — Ну, розповідай.

Сказала про розмову з дядьком щодо служби.

— Настя… навіщо воно тобі?

— Пізно. Я вже вирішила.

— І куди?

— Поки не знаю. Нехай Вітя скаже.

— Зараз чоловіка запитаю.

І, не чекаючи згоди, вже щось кричить у кімнату:

— В мене подруга контракт хоче. Дівчат берете?

— Хай сидить там, — почувся його голос. — А що вона вміє?

Віка ввімкнула гучний зв’язок.

— Швидко вчуся. Диплом кухаря є, але повара з мене не буде, — сказала швидко, поки мене не записали на кухню.

— Почитай про наш батальйон. Подумай.

Почала гортати інформацію.

— А пілотом можна?

— Можна.

— Тоді давайте зустрінемось і обговоримо все!

— Приходь завтра, — сказала Віка.

— Добре. Завтра після обіду, бо маю покази по квартирі.

Після дзвінка накрило хвилею.

Невже все так близько?

Може, це — той старт, який давно проситься в життя?

Вечір пролетів у передчутті.

Але в моїх історіях нічого ще не приходило легко.

Розділ 2. Дев’ятий поверх

У більшості людей неділя — святий день. Вихідний, родина, кава, тепла ковдра, інста-сторіс про «slow morning».

А я тієї неділі стояла під новобудовою о 8:40, продрягла від холоду й власної впертості. Мала показувати квартиру й уже по дорозі уявила, як деруся на дев’ятий поверх без ліфта.

Нові будинки пахнуть цементом і чужими надіями, але ліфти в них чомусь ніколи не працюють.

Щось підозріло смикнуло — і я підійшла до під’їзду.

Домофон.

І, звичайно, у мене нема чим його відкрити.

Класика жанру: неділя, мороз і я, приречена на імпровізацію.

Телефоную клієнтам:

— Доброго ранку. Ми домовлялись на дев’яту, але… доведеться перенести. Потрібен чіп від під’їзду, а в мене його немає.

— Ми вже їдемо. Скільки зачекати?

— До десятої точно все організую.

— Добре, будемо о десятій.

Швидко набираю власника: привези чіп, рятуй ріелтора в бед-стормоді.

На вулиці мороз такий, що навіть собаки сьогодні вирішили: прогулянки — то для дурних.

Стою, тремчу, чекаю.

«Вовка ноги годують» — так і є, але сьогодні вовка хочеться відправити в трохи тепліший клімат.

Нарешті приїжджають покупці.

Намагаюсь посміхатись так, ніби я не годину розморожувала кістки вітром.

— Доброго ранку. Вибачайте за перенос.

— Та нічого, — кажуть. — Ми розуміємо.

Молода приємна пара. Вони одразу викликають довіру — ті, з ким легко.