Глава 2. Те, що не відпускає.

Спогади

Похмурість наступних ранків просто добиває. Дні зливаються в одну суцільну круговерть роботи, заселень, виселень, постійної біганини. Але всередині — провал. Тиск у грудях не відпускає, і одного ранку мене накриває перша за довгий час панічна атака.

Дихаю уривчасто, руки тремтять, серце б’ється так, ніби от-от вистрибне. Я стою посеред кімнати і не розумію, чому мені так боляче.

А потім… потім знову думаю про минуле. Про те, з чого все почалось.

Я щойно розійшлась з хлопцем. Зайшла на Badoo — просто відволіктись. Хтось поставив лайк. Дивлюся: симпатичний. Луцьк. Не так вже й далеко. Лайкнула у відповідь.

Сповіщення: «Повідомлення від нього».

— Привіт.

— Привіт, — відповіла я.

Зав’язалась проста, легка розмова. І раптом — ще одне сповіщення, але я вже не можу зайти в чат.

Мене… заблокували.

Довелося реєструватись заново, щоб знайти його. І знову лайк. І знову:

— Знову привіт, мене заблокували.

— Ахахах, чому? Скидалась щось заборонене?

Я посміхнулась. Наче нормальний хлопець.

— Звичайно, що ні, не знаю чому.

— Може, перейдемо в Instagram?

— Так, давай.

І з цього все почалось.

Ми переписувались щодня. Потім я дізналась, що він військовий. Хотіли зустрітись — не вийшло. Потім ще раз — теж не вийшло. Зрештою зустрілись пізніше.

Тоді вже були дзвіночки… А я не звернула уваги. Досі себе за це докоряю.

Ми говорили майже два місяці. Він перший написав, що я йому подобаюсь. Я тоді відповіла коротко:

— Ми ж не бачились, як я можу тобі подобатись?

Вересень. Він відправив фото. Я глянула — і перша думка: «О ні…» Не мій тип.

Але все одно погодилась зустрітись.

Він приїхав до мене в Рівне, зняв квартиру на кілька годин. Я їхала з думкою, що нічого не буде, просто поговоримо.

І коли я його побачила… щось у мені пересмикнулося.

Високий, широкі брови, пухкі губи, вії — як у моделей. Сором’язливий. Розмова легка, тепла.

— У тебе шрам на губі? — запитав він.

— Так, в дитинстві впала.

Це був єдиний хлопець, який коли-небудь це помітив.

— В мене теж є, — сказав він.

І саме в той момент я зрозуміла: він мені подобається.

Дурепа. Навіщо я тоді погодилась? Зараз би не страждала.

Очікування, що стискає груди

Дні минали повільно, ніби загусли в холодному повітрі. Дзвінка від Віті так і не було, і це мов притискало мене до землі. Я завжди ненавиділа очікувати — воно роз’їдало зсередини, робило безпомічною.

У голові на повторі крутились думки:

як сказати рідним? як пояснити, чому я взагалі хочу служити? а якщо це помилка?

Страх підкрадався непомітно — спочатку легким тиском у грудях, а потім повноцінним клубком тривоги.

Особливо мучила думка:

що подумає Вітя? а Рома? як я виглядатиму, якщо передумаю? а якщо все ж піду?

Я завжди була залежною від думки інших. І навіть зараз, коли мені двадцять шість, я не могла відповісти собі, чому так. Це вже виглядало не як слабкість — а як внутрішній вузол, який давно пора розплутати.

Тому, не затягуючи, я просто знайшла психолога. Записалась на понеділок, 11:30.

Стою перед дверима кабінету. Серце б’ється частіше, ніж зазвичай.

Постукала — й увійшла.

Всередині світло, спокійно: рослини, теплі кольори, мінімалістичні декоративні штрихи. Цей простір ніби одразу дозволив мені видихнути.

— Доброго дня, мене звати Настя, я на сьогодні записана.

— Привіт, проходь. Я — Юля.

Я зняла верхній одяг і обережно вмостилася у крісло. Від хвилювання в горлі пересохло — попросила води. Юлія подала склянку й усміхнулась.

— Розкажи, що привело тебе сьогодні. З чим хочеш розібратися?

Серце калатало так сильно, що я ледве згрупувала думки.

— Не знаю… Мабуть, найбільше я боюся самотності. У мене не виходить будувати стосунки, а я так хочу стабільності… сім’ї.

Сказавши це вголос, я відчула себе ніби смішною.

Юля слухала уважно, без оцінки, без поспіху.

— Коли людина боїться самотності, — почала вона, — вона може прив’язуватись надто швидко, навіть до тих, хто не дає взаємності. Ігнорувати червоні прапорці, відчувати провину, якщо партнер віддаляється… Це не про слабкість. Це — про відсутність безпеки в дитинстві.

Її слова влучили надто точно.

— Я розумію, але… — я ковтнула повітря. — Я звикла, що мене цінують лише тоді, коли я щось роблю. Ніби любов треба заслужити.

Юля кивнула.

— Це називається «любов за заслуги». Коли дитина росте в умовах, де тепла мало, вона засвоює: роблю → мене люблять. Якщо не роблю — я «не варта». Це не про тебе — це про обставини, які сформували твою нервову систему.

— Коли востаннє ти відчувала, що тебе цінують просто так? — запитала вона.

Я мовчала. Потім тихо відповіла:

— Лише один раз. Подруга.

— Це важливо. Це означає, що ти знаєш, як виглядає безумовне прийняття. Просто давно цього не відчувала.

Я проковтнула ком у горлі.

— Я не довіряю людям. Ніколи не відчувала, що я комусь реально потрібна. В дитинстві… — голос зрадницьки затремтів. — Мама пила. Тато жив своїм життям. Вони розійшлись, коли я була малою. Сестра поїхала до родичів. Я росла у сім’ї подруги… Додому приходила лише ночувати.

Я вже давно не плакала через це, але всередині щось стиснулося.

Юля говорила тихо, але твердо:

— Те, що ти відчуваєш зараз, — абсолютно логічно. Дитина, яку залишали саму, виросла в дорослу, яка боїться близькості, але одночасно її прагне. Ти не народилася недовірливою — тебе такою зробили обставини.

Я мовчала, лише слухала. Її слова падали всередину як камінці у воду, здіймаючи хвилі.

— Хто був тією людиною, поруч з якою ти хоч трохи почувалась у безпеці? — запитала вона.

— Подруга, — відповіла я не замислюючись.

— І завдяки цьому «острівцю безпеки» ти сьогодні вмієш відчувати тепло, близькість, прив’язаність. Просто цих людей завжди було мало, і ти боїшся їх втратити.