Глава. Мене тут нічого не тримає

Після двадцять шостого дня народження розумієш, що твоє життя не лише важке, а й радісне.

Переживши дитинство, ти дорослішаєш і отримуєш не лише досвід, а й справжніх друзів — тих, хто підтримує тебе навіть тоді, коли світ здається холодним і несправедливим.

Через неодноразові невдалі стосунки, я, молода ріелторка Настя, вирішила змінити своє життя. Зрозуміла: час рухатися вперед. Зміни в роботі, зміни в особистому житті… Робота приносила задоволення, уваги чоловіків ніколи не бракувало, я намагалася розвиватися в цій сфері: брала квартири, які здавала подобово. Але чогось бракувало. Мій емоційний стан був на нулі.

Прийшовши додому, я зрозуміла: півтора року пішло коту під хвіст. Я довіряла людині, чекала його, але інтуїція не підвела. Знову та сама ситуація: невже я надто багато віддавала? Ні, проблема не в мені. Просто люди часто бояться брати відповідальність.

І тут до мене знову приходить думка: «Четвертий рік війни. Мене тут нічого не тримає. Чому б не підписати контракт і піти служити?»

Відкриваю Інстаграм, і першим до кого дзвоню, — дядько.

— Привіт, у мене геніальна ідея, — кажу я.

— Яка?

— А де ти йдеш?

— Ходив в туалет, — жартує Вітя.

— В тебе в квартирі немає туалету? — підхоплюю жарт.

— Є, просто повертаюся додому. То що за ідея?

— А з ким ти?

— З Іринкою, — відповідає він.

— Тоді не скажу, не хочу, щоб хтось чув.

— Я їй все одно розкажу, — каже дядько, продовжуючи в жарт.

— А що вона робить у Кривому Розі? Якщо ти їй розкажеш, тоді я нічого не буду казати.

— Та вона приїхала на екскурсію, хотіла побачити місто. Якщо хочеш, я тебе наберу за 20 хвилин, і ти розкажеш, ніхто слухати не буде.

— Добре, тоді набереш.

Сівши на диван, я дуже переживала. Це був важливий крок, але перше, що треба було зробити, — подивитися, куди беруть дівчат. Розуміючи всі ризики і усвідомлюючи, що я нічого не вмію, я взяла телефон і почала шукати інформацію. Руки тремтіли, але треба було починати.

Бойовий медик — мені сподобалося, але я розуміла, що медичної освіти в мене немає. Це засмучувало. Оператор БПЛА — теж непогано, зрозуміло, що потрібне навчання, але я могла навчитись. Головне — бажання.

Розуміючи, що дзвінка від Віті досі немає, а голова розривається від думок, я зрозуміла, кому ще можу довіритися, як не колишньому.

Відкрила наш діалог у Телеграмі і написала:

— Привіт, Рома.

Миттєво прийшло сповіщення:

— Привіт, Настя.

Я зрозуміла, що прямо не можу написати, що мені потрібно, і продовжила діалог:

— Що ти?

— Нічого, у відпустці був. Завтра вночі їду назад. А ти?

У голові промайнула думка: Хто, як не ти, зрозуміє? Ти ж військовий, ти ж краще знаєш, що і як робити. Для мене це важливо.

— Оо, це добре, що хоч відпочив.

— Так, вперше за багато часу, — миттєво відповів він.

Я зрозуміла, що пора йому написати про свої наміри. Відповідаючи на його повідомлення «як я», я написала:

— А я от думаю, які підрозділи беруть дівчат.

Відповідь не змусила себе чекати:

— Та багато. А ти в армію надумала?

— Та я вже давно про це думаю, але трохи переживаю.

Я знала, що він спитає далі: «Тобі туди не треба, а друге — на яку посаду ти можеш піти?» І відповіла моментально:

— По факту я нічого не вмію, але можу бути пілотом. В К2 беруть дівчат.

Відправивши повідомлення, я чекала на відповідь. Він нічого не писав. Через п’ять хвилин прийшло сповіщення, і я відчула хвилювання:

«Ти зможеш проходити великі відстані зі зброєю і БК? Великі — це 3, 7, 10 км? Ти зможеш жити, ходити в туалет, не митись у землі мінімум 14 днів — і це мінімум. Ти стійка до вибухів, крові, гівна тощо. Ти розумієш, що можеш потрапити на свп (саморобна міна) і залишитися без ніг чи дітородних органів, а надані допомоги можуть заразити туберкульозом? Почитай, подумай і напиши! Ніякі гроші не варті того, коли на твоїх руках вмирають друзі, або, не дай боже, доведеться їхати по їхні трупи.»

Війна завжди страшна. У моєму оточенні багато військових — брати, дядько, кум, друзі, знайомі, на роботі часто стикаюся з ними. Я розуміла, наскільки це небезпечно, але війна без втрат неможлива.

Я відповіла чесно:

Я розумію, що це піздєц як важко, але чим я відрізняюсь від інших? Якщо буде критична ситуація, я зроблю все, що треба.

На це взагалі похуй — є серветки.

Крові я не боюся, вибухи, які чула, не були страшними, навіть коли їздила в Ізюм. Мене тут нічого не тримає.

Стримуючи сльози, я думала: можливо, поводжуся інфантильно, все валиться, і це мій спосіб втекти.

Рома відповів:

— Це і для мене дуже важко.

Я з іронією і злістю:

— Рано чи пізно всі помирають. Я стільки всього пережила в дитинстві, що й так не все добре з головою, але виросла цілком адекватною.

Він запитав:

— Погано з роботою?

— Та взагалі нічого не клеїться. Пороти гарячку не хочу, але ця думка не покидає мене вже давно.

— Що саме не клеїться, розкажи, — додав він.

Мене почав дратувати цей допит, але прийшло ще одне повідомлення:

— Набери мене, як зможеш.

Я зрозуміла: розмова буде тяжка, але дуже потрібна.

Рома — моє перше кохання. Пам’ятаю, як познайомилися, мені було 15 років, а йому 19. Спогади накрили хвилею: поцілунки, обійми, його сміх, жарти. Він хороший, але безвідповідальний. Я знала, що він підтримає мене і допоможе. Стільки років знайомі, стільки разів сходились і розходились. У шафі досі лежить сукня, яку я купувала на розпис у РАГСі.

Та дзвінок від дядька повернув мене у реальність.

Нарешті він телефонує.

— У мене геніальна ідея. Я хочу підписати контракт, — випалила я.

— Мені ця ідея не подобається, але я підтримаю, — відповів він.

І знову ті самі запитання. Я пояснила, що сумніваюсь, чи візьмуть мене на бойового медика, але можу бути пілотом.

Він заспокоїв: медиком теж можеш бути, навчать.