Те, що приховано

Наступний тиждень почався несподівано добре і саме тому Софія не довіряла йому. У її житті хороші періоди зазвичай закінчувалися занадто швидко. Особливо якщо поруч був Артем Романенко. Після їхньої прогулянки вони стали спілкуватися набагато більше.

Не офіційно, не так, щоб усі могли назвати їх парою. Але достатньо, щоб це помітили інші, достатньо, щоб Марія кожного разу хитро усміхалася, коли бачила їх разом, достатньо, щоб Ілля почав називати Софію “єдиною людиною, яка може змусити Артема спізнитися на тренування” і достатньо, щоб Діана майже втратила самовладання.

У середу після пар Софія сиділа в бібліотеці. Перед нею лежали конспекти, ноутбук і кілька підручників. Насправді вона майже нічого не читала. Тому що повідомлення від Артема постійно відволікали її.

Артем:
“Ти справді навчаєшся чи просто робиш вигляд?”

Софія:
“На відміну від тебе, я сюди прийшла за дипломом.”

Артем:
“Образливо.”

Софія:
“Правдиво.”

Артем:
“Я зараз прийду.”

Софія усміхнулася.

Софія:
“Не смій.”

Артем:
“Запізно.”

За хвилину біля неї впала тінь.

— Ти нестерпний.

— Я сумував.

— Ми бачилися сьогодні зранку.

— І що?

— Це було чотири години тому.

— Дуже довгі чотири години.

Софія закотила очі. Але приховати усмішку вже не могла.

Саме тоді її телефон завібрував. Незнайомий номер. Вона відкрила повідомлення і усмішка одразу зникла. На екрані була фотографія. Стара фотографія. Зроблена кілька років тому. Софія стояла біля поліцейської машини. Поруч якийсь чоловік щось пояснював офіцеру. Текст під фото був коротким.

“Цікаво, що Артем скаже, коли дізнається правду?”

У Софії похололи руки.

— Що сталося?

Голос Артема долинув ніби здалеку.

— Нічого.

— Софіє.

— Все добре.

Вона швидко заблокувала телефон. Занадто швидко.

І Артем це помітив. Але нічого не сказав. Поки що.

Того ж вечора баскетбольна команда проводила товариську гру. Невеликий турнір перед важливими змаганнями. Софія прийшла разом із Марією. Трибуни були майже заповнені. Студенти кричали, грала музика, черлідерки репетирували свої виступи.

На майданчику Артем виглядав неймовірно зосередженим. Високий, спортивний. У чорній формі команди. Його рухи були швидкими та впевненими.

— Тобі кінець, — прошепотіла Марія.

— Що?

— Ти дивишся на нього так само, як він дивиться на тебе.

— Маріє.

— Я просто кажу правду.

Матч був напруженим. Суперники грали жорстко. Занадто жорстко. У третій чверті один із гравців навмисно штовхнув Артема під час стрибка. Уся зала ахнула. Артем упав спиною на паркет. Гучно, боляче. Софія різко підвелася. Серце миттєво провалилося кудись униз.

— Господи…

На майданчик вибіг тренер. Гравці оточили Артема. Усі трибуни затихли. Кілька секунд він лежав нерухомо. Потім повільно сів і весь зал вибухнув оплесками.

— Ідіот, — прошепотіла Софія.

— Хто?

— Романенко.

— Чому?

— Бо зараз встане і продовжить грати.

Саме так і сталося. Артем піднявся, витер кров із розбитої губи і повернувся на майданчик. Марія подивилася на Софію.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби готова сама вибігти туди.

— Замовкни.

— Оооо…

Матч закінчився перемогою але одразу після фінального свистка почалося справжнє божевілля. Той самий гравець, який штовхнув Артема, знову почав провокувати команду. Спочатку словами. Потім поштовхами. За кілька секунд біля лавок запасних уже почалася бійка.

Студенти закричали. Тренери намагалися всіх розтягнути. Охорона вибігла на майданчик.

— Та що вони роблять?! — вигукнула Марія.

Софія вже бігла вниз сходами Навіть не думаючи.

— Софіє!

Вона не слухала.

Коли охоронці нарешті розтягнули гравців, Артем стояв посеред майданчика. З розбитою губою, розірваним коміром форми і дуже злим поглядом. Побачивши Софію, він відразу насупився.

— Що ти тут робиш?

— А ти?

— Це баскетбольний майданчик.

— Вітаю, помітила.

Навіть зараз вони сперечалися.

— Ти поранений.

— Подряпина.

— У тебе кров на обличчі.

— Це додає мені шарму.

Софія мало не вдарила його.

— Ти взагалі думаєш головою?

— Іноді.

— Брехня.

— Добре, рідко.

Незважаючи на хаос навколо, вони обоє раптом засміялися і саме в цю мить із натовпу за ними хтось зробив фотографію. Дуже вдалу фотографію. Де Софія стояла небезпечно близько до Артема а він дивився тільки на неї. Наче навколо більше нікого не існувало. І ця фотографія вже за кілька годин опиниться в руках Діани. Разом із інформацією про стару історію Софії, яку вона так старанно приховувала. І цього разу удар буде значно болючішим.