Осінній вечір

Коли вони вийшли з кав’ярні, на місто вже починав опускатися вечір. Небо було затягнуте важкими сірими хмарами, але дощ нарешті припинився. Ліхтарі вздовж вулиць засвітилися теплим жовтим світлом, відбиваючись у мокрому асфальті. Повітря пахло кавою, дощем і мокрим листям.

Софія щільніше закуталася в пальто. Вона думала, що після кави вони просто попрощаються але Артем, здається, мав інші плани.

— Ти кудись поспішаєш? — запитав він, коли вони повільно рушили тротуаром.

— Це залежить від того, що ти задумав.

— Чому ти завжди вважаєш, що я щось задумав?

— Бо зазвичай так і є.

— Тобто ти вже встигла мене вивчити?

— На жаль.

— На жаль?

— Саме так.

Артем тихо засміявся. Його руки були в кишенях темного пальта, а волосся після дощу трохи закрутилося біля скронь. У світлі ліхтарів його голубі очі здавалися темнішими, ніж зазвичай і Софія раптом спіймала себе на тому, що занадто довго на нього дивиться. Тому швидко відвела погляд.

— Знаєш, що мені подобається в тобі найбільше? — несподівано сказав Артем.

Софія мало не спіткнулася.

— Нічого.

— Це не відповідь.

— А я й не питала.

— Все одно скажу.

— Романенко, тебе колись можна зупинити?

— Ні.

— Я так і думала.

Вони звернули в невеликий парк неподалік центру міста. Навколо майже нікого не було. Лише кілька людей прогулювали собак, а біля фонтану сиділа закохана пара. Дерева навколо вже майже втратили листя. Золоті та багряні листки вкривали доріжки суцільним килимом.

— Так що тобі подобається? — нарешті запитала Софія.

— Те, що ти ніколи не намагаєшся справити враження.

— Це дивний комплімент.

— Ні. Більшість людей постійно намагаються здаватися кимось іншим.

— А я?

— А ти можеш посваритися з людиною через дві хвилини після знайомства.

— Це був не комплімент.

— Для мене був.

Софія засміялася.

— Тобі легко говорити.

— Чому?

— Тому що тебе всі люблять.

Артем скривився.

— Повір, це не так.

— Ти капітан команди, один із найпопулярніших студентів університету, син багатих батьків…

— І?

— І цього достатньо.

— Софіє.

Його голос став серйознішим.

— Люди люблять не мене.

Вона здивовано подивилася на нього.

— А кого тоді?

— Те, ким вони мене вважають.

На кілька секунд між ними запала тиша. Вітер підняв із землі кілька листків і закружляв ними навколо.

— А ти ким мене вважаєш? — тихо запитав він.

Софія усміхнулася.

— Це підступне питання.

— Можливо.

— І небезпечне.

— Ще краще.

Вона зупинилася і вперше за весь вечір подивилася йому просто в очі. По-справжньому.

— Якщо чесно…

Артем мовчки чекав.

— Спочатку я думала, що ти зарозумілий.

— Це справедливо.

— Потім вирішила, що ти самозакоханий.

— Теж справедливо.

— А потім зрозуміла, що ти просто дуже добре приховуєш те, що відчуваєш.

Його усмішка повільно зникла.

— І що я приховую?

— Багато чого.

— Наприклад?

— Наприклад те, що тобі не все одно.

На якусь мить Артем просто дивився на неї. Наче забув, що потрібно відповідати.

— Ти небезпечна людина.

— Чому?

— Бо бачиш більше, ніж потрібно.

Софія переможно усміхнулася.

— Значить, я мала рацію.

— Не радій так сильно.

— Пізно.

Вони знову рушили вперед. Цього разу повільніше наче нікуди не поспішали, наче хотіли продовжити цей вечір якомога довше.

— А ще ти дуже самовпевнений.

— О, знову почалося.

— Ні, послухай.

— Я вже хвилююся.

— Ти завжди поводишся так, ніби знаєш, що буде далі.

— Я люблю планувати.

— Ні. Ти любиш контролювати.

— Це звучить набагато гірше.

— Бо так і є.

Артем засміявся. Потім нахилився трохи ближче. Настільки, що Софія відчула запах його парфумів. Ледь помітний. Теплий.

— Добре. Тоді скажи мені, пані психологине.

— Слухаю.

— Якщо я такий передбачуваний…

Його голос став нижчим. Майже шепотом.

— То про що я думаю зараз?

Серце Софії зрадницьки пришвидшилося. І це їй зовсім не сподобалося.

— Про баскетбол.

— Неправильно.

— Про навчання.

— Ще одна спроба.

— Про те, як мене дратувати.

— Це ближче.

Вона закотила очі. Але посмішка все одно з’явилася на її губах і саме в цей момент вони обоє не помітили чорний автомобіль, припаркований на іншому боці вулиці. Не помітили дівчину, яка сиділа всередині і уважно спостерігала за ними крізь скло.

Діана. Вона стискала телефон так сильно, що пальці побіліли. Бо вперше зрозуміла те, чого найбільше боялася. Артем не просто зацікавився Софією. Він по-справжньому закохувався. А значить, якщо Діана хоче її позбутися, діяти потрібно негайно.