Двадцять хвилин

Осінній дощ закінчився так само раптово, як і почався. На асфальті залишилися калюжі, у яких відбивалося сіре небо, а повітря стало свіжим і прохолодним.

Софія досі не розуміла, як погодилася. Вона йшла поруч з Артемом вузькою вулицею неподалік університету, тримаючи руки в кишенях пальта, і вже разів десять подумки сказала собі, що це не побачення. Абсолютно точно не побачення. Просто кава. Двадцять хвилин і все. Саме тому її так дратувало, що серце билося трохи швидше, ніж зазвичай.

— Ти зараз дуже голосно думаєш.

Софія глянула на нього.

— Люди не можуть голосно думати.

— Ти можеш.

— Це неможливо.

— Повір, коли ти починаєш про щось переживати, у тебе з’являється той самий погляд.

— Який ще погляд?

— Наче ти збираєшся посваритися з усім світом.

— Дуже смішно.

— Я й не жартую.

Вона фиркнула.

— Ти занадто багато мене аналізуєш.

— А ти занадто цікава.

На секунду Софія збилася з кроку. Артем зробив вигляд, що нічого не помітив. Хоча куточок його губ помітно сіпнувся.

Кав’ярня була маленькою, затишною. З теплим жовтим світлом і запахом свіжої випічки. За вікнами повільно стікав дощ, а всередині грала тиха музика. Біля вікна сиділа літня пара. За дальнім столиком двоє студентів щось обговорювали над ноутбуком. Артем і Софія зайняли місце в кутку. Навпроти одне одного і раптом стало трохи ніяково. Наче вони обоє вперше залишилися без університету навколо. Без друзів, без сторонніх людей. Просто удвох.

— Чому ти так дивишся? — запитала Софія.

— Як?

— Наче збираєшся поставити якесь дивне питання.

— Бо збираюся.

— Я так і знала.

Артем сперся ліктем об стіл.

— Про що ти мріяла, коли була маленькою?

Софія кліпнула.

— Що?

— Бачиш. Саме тому я люблю ставити такі питання.

— Це дивне питання.

— Не дивніше за твої постійні спроби втекти від мене.

— Я не тікаю.

— Софіє.

— Добре, іноді тікаю.

— Уже прогрес.

Вона похитала головою.

— Я хотіла стати архітекторкою.

— Серйозно?

— Так.

— Не очікував.

— Чому?

— Не знаю. Ти виглядаєш як людина, яка завжди хоче сперечатися.

— Це зараз був комплімент?

— Можливо.

— Жахливий комплімент.

— Але ти усміхаєшся.

— Бо ти безнадійний.

Офіціантка поставила перед ними каву. На кілька секунд запала тиша, комфортна, спокійна. Така, якої між ними раніше майже не було.

— А ти? — запитала Софія.

— Що я?

— Про що мріяв?

Артем задумався. Справді задумався і це здивувало її більше, ніж відповідь.

— Якщо чесно… я не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш?

— У мене все життя було розписане наперед. Баскетбол, навчання, сімейний бізнес, правильні знайомства, правильні люди, правильне майбутнє. Його голос став тихішим.

— І в якийсь момент я просто перестав думати про те, чого хочу сам.

Софія уважно дивилася на нього. Вперше за довгий час він не виглядав упевненим. Не виглядав непереможним. Лише втомленим.

— Це сумно.

— Знаю.

— Тоді чому нічого не зміниш?

Він усміхнувся повільно, майже сумно.

— Можливо, останнім часом я саме цим і займаюся.

І його погляд затримався на ній трохи довше, ніж потрібно. Настільки довго, що Софія першою відвела очі. Вона ненавиділа цей погляд. Бо від нього всередині ставало занадто тепло.

— Знаєш, що мене дратує найбільше?

— Що саме?

— Те, що ти постійно говориш натяками.

— А ти постійно їх розумієш.

— Ні.

— Брешеш.

— Можливо.

Артем тихо засміявся і Софія раптом зрозуміла, що не бачила його таким ні з ким іншим. Не з друзями, не з командою, не з родиною. Лише зараз. Лише поруч із нею.

А десь на іншому кінці міста Максим Романенко, який випадково дізнався від Іллі, де зараз його молодший брат, сидів у своєму автомобілі й усміхався. Бо вперше за багато років бачив Артема по-справжньому щасливим і був готовий допомогти йому, навіть якщо для цього доведеться посваритися з усією родиною.