Нестерпний Романенко

Наступного ранку Софія була впевнена, що після їхньої розмови біля університету Артем хоча б на деякий час залишить її в спокої. Як же вона помилялася. Усе почалося ще до першої пари. Вона зайшла в аудиторію однією з перших, поклала сумку на парту біля вікна й відкрила конспект. За вікном падав дрібний осінній дощ. У коридорах було шумно, але в аудиторії поки що панувала приємна тиша. Софія вже встигла зануритися в записи, коли поруч хтось відсунув стілець. Вона навіть не підняла голову.

— Це місце зайняте.

— Знаю.

Знайомий голос змусив її завмерти.

— Тоді чому ти тут сидиш?

— Бо людина, яка його займала, запізнюється.

Софія повільно повернула голову. Артем сидів поруч. Абсолютно спокійний. Наче це було найприродніше явище у світі.

— Ти знущаєшся?

— Трохи.

— Артеме.

— Софіє.

— Ти спеціально це робиш.

— Що саме?

— Оце.

— Дуже конкретне пояснення.

Софія закотила очі. Артем усміхнувся. І саме ця усмішка дратувала найбільше. Тому що останнім часом вона почала подобатися їй більше, ніж слід.

До аудиторії зайшла Марія. Побачила їх. Завмерла. Потім повільно сіла за парту позаду.

— Ні.

— Що «ні»? — запитала Софія.

— Я не буду втручатися.

— Маріє…

— Ні.

— Маріє!

— Я хочу жити.

Ілля, який сидів поруч із нею, засміявся.

Після пари Софія буквально вилетіла з аудиторії. Вона вже майже дійшла до сходів, коли знову почула кроки позаду.

— Ти серйозно?

— Що цього разу? — спитав Артем.

— Ти переслідуєш мене.

— Неправда.

— Артеме.

— Добре. Можливо, трохи.

— Це ненормально.

— Зате ефективно.

— Для кого?

— Для мене.

Софія різко зупинилася посеред коридору. Студенти проходили повз них, але зараз вона бачила тільки його.

— Чому ти не можеш поводитися нормально?

— Я поводжуся нормально.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Тобі п’ять років?

— Поруч із тобою іноді так здається.

Софія ледве стримала сміх. І відразу розсердилася на себе за це.

— Ти ж розумієш, що я все одно не збираюся спрощувати тобі життя?

— А хто сказав, що мені потрібне легке життя?

— Нормальні люди.

— Тоді добре, що я не нормальний.

На кілька секунд між ними запала тиша. За вікнами шумів дощ. У коридорі лунав гомін студентів. Десь далеко хтось сміявся. А вони просто стояли один навпроти одного.

— Чому ти так дивишся?

— Як?

— Наче хочеш прочитати мої думки.

Артем трохи нахилив голову.

— Бо ти постійно говориш одне, а думаєш зовсім інше.

— І що ж я думаю?

— Що я тебе дратую.

— Правильно.

— І що ти рада мене бачити.

Софія мало не вдавилася повітрям.

— Самовпевнений.

— Не заперечення.

— Це було заперечення.

— Дуже слабке.

Вона похитала головою.

— Ти нестерпний.

— А ти все ще стоїш тут і розмовляєш зі мною.

— Бо намагаюся зрозуміти, що з тобою не так.

— Зі мною все прекрасно.

— Ось бачиш. Саме про це я й кажу.

Артем розсміявся. Голосно. Щиро. І Софія вперше за довгий час подумала, що їй подобається чути цей сміх. Набагато більше, ніж слід.

А на іншому кінці коридору Діана спостерігала за ними. І що довше вона дивилася, то більше розуміла одну просту річ. Софія більше не була просто дівчиною, яка привернула увагу Артема. Вона ставала людиною, без якої він уже не уявляв свого дня. І саме це робило її найнебезпечнішою суперницею.

Після того, як Артем розсміявся, а Софія вкотре пообіцяла собі не дивитися на нього довше кількох секунд, вони вже збиралися розійтися в різні боки. Принаймні так думала вона.

— Куди ти зараз? — раптом запитав Артем.

Софія підозріло примружилася.

— Чому тебе це цікавить?

— Просто питаю.

— Ні, коли ти кажеш “просто питаю”, це зазвичай означає, що в тебе вже є якийсь план.

— Мені подобається, що ти починаєш мене розуміти.

— Мені не подобається, що я починаю тебе розуміти.

Артем усміхнувся. Тією самою усмішкою, через яку половина дівчат університету втрачала здоровий глузд. На щастя, Софія до них не належала. Принаймні вона дуже хотіла в це вірити.

— У мене тренування через годину, — сказав Артем.

— Вітаю.

— Дякую.

— І?

— І до того часу мені треба якось убити час.

— Співчуваю.

— Тому ходімо вип’ємо кави.

Софія мало не спіткнулася.

— Що?

— Кави.

— Я знаю значення цього слова.

— Тоді в чому проблема?

— Ти зараз серйозно мене запрошуєш?

— Так.

— Посеред університетського коридору?

— Так.

— Без жодної романтичної промови?

— Треба було підготувати презентацію?

Софія голосно засміялася. Кілька студентів навіть озирнулися на них.

— Ти ж розумієш, що це найгірше запрошення на каву в історії людства?

— Але ти досі не відмовилася.

— Я думаю.

— Небезпечне заняття.

— Артеме.

— Софіє.

— Якщо ти ще раз так відповіси, я піду.

— Не підеш.

— Звідки така впевненість?

Він трохи нахилив голову. Його погляд став уважнішим. Спокійнішим. Наче він справді чекав відповіді.

— Бо якби ти дійсно хотіла піти, ти б уже давно пішла.

На секунду Софія забула, що сказати і це їй зовсім не сподобалося. Тому що він мав рацію.

— Ти страшенно дратуєш.

— Я знаю.

— І надто багато про себе думаєш.

— Це теж знаю.

— І постійно впевнений, що правий.

— Тут уже питання спірне.

— Ні.

— Добре, тут я точно правий.

Софія закотила очі.

— Двадцять хвилин.

— Що?

— У мене є двадцять хвилин.

Очі Артема ледь помітно заблищали.

— Це означає “так”?

— Це означає, що я ще не придумала достатньо хорошу причину відмовити тобі.

— Приймається.

Вони рушили коридором разом. Повз проходили студенти. Хтось вітався з Артемом, хтось із цікавістю дивився на Софію а вона раптом усвідомила дивну річ. Вперше за останні тижні вона не намагалася втекти і це лякало її набагато більше, ніж усі чутки університету.