Вибір

Після вечірки Софія майже не спала. Вона лежала в ліжку, дивлячись у стелю маленької кімнати, яку ділила з мамою в їхній старій квартирі. За вікном уже починало світати а в голові знову і знову звучали слова Артема.

“Останнім часом я думаю про тебе занадто часто.”

“Коли ти поруч, мені добре.”

Вона перевернулася на інший бік і сховала обличчя в подушку. Це було неправильно. Небезпечно.

І занадто добре, щоб бути правдою.

В університеті в понеділок атмосфера була дивною. Студенти шепотілися, дивилися, замовкали, коли вона проходила повз. Софія намагалася не звертати уваги але всередині вже росло погане передчуття.

— Мені це не подобається, — сказала Марія, коли вони йшли коридором.

— Що саме?

— Люди.

— Дуже конкретно.

— Усі дивляться на тебе.

Софія тільки зітхнула.

— Нехай дивляться.

Перші дві пари пройшли спокійно а на великій перерві почалося. У центральному холі університету зібралося багато студентів.Хтось сміявся, хтось щось фотографував телефоном, хтось записував відео.

— Що там відбувається? — запитала Марія.

Вони підійшли ближче і Софія завмерла. На великому інформаційному екрані висіла фотографія. Її фотографія. Стара, зроблена кілька років тому біля будинку. У потертій куртці поруч із мамою і великий напис:

“Попелюшка університету.”

Нижче:

“Цікаво, чи багаті хлопці справді закохуються в бідних дівчат?”

У Софії пересохло в горлі. Навколо почувся сміх. Не у всіх але достатньо. Достатньо, щоб боліло. Марія першою зрозуміла, що відбувається.

— Я вб’ю її.

— Маріє…

— Це Діана!

— Не треба.

— Треба!

У цей момент натовп розступився і Софія побачила її. Діана стояла неподалік із двома подругами. У білому піджаку та дорогих туфлях. Ідеальна, самовпевнена, щаслива.

— Подобається? — усміхнулася вона.

Софія мовчала.

— Не хвилюйся. Усі просто повинні знати правду.

— Яку саме?

— Звідки ти.

— І що в цьому поганого?

На секунду Діана розгубилася але швидко повернула усмішку.

— Нічого. Просто деякі люди забувають своє місце.

Софія відчула, як усередині все стискається.Не через фото, не через слова а через те, що навколо стояли десятки людей і дивилися. Саме в цей момент із боку сходів почувся знайомий голос.

— Забагато на себе береш.

Артем. Він ішов швидко. Настільки швидко, що навіть Ілля ледве встигав за ним. У холі стало тихо. Майже моторошно тихо. Артем зупинився між Софією та Діаною і вперше Софія побачила його по-справжньому злим. Його щелепа була напружена, очі холодні, небезпечні.

— Видали це.

Діана нервово засміялася.

— Артеме, я просто…

— Видали.

Навіть її подруги відступили на крок.

— Ти через неї так нервуєш? — запитала Діана.

— Через тебе.

— Тобі не здається, що ти перебільшуєш?

— Ні.

Його голос був тихим і саме тому звучав страшніше.

— Ти принизила людину перед усім університетом.

— Я сказала правду.

— Ні.

Він зробив крок уперед.

— Ти показала всім, яка ти насправді.

Діана зблідла.

— Артеме…

— Досить.

І саме тоді сталося те, чого не очікував ніхто. Біля сходів з’явилися Олег Романенко та Ірина Романенко. Разом із Максимом. Вони приїхали на зустріч із керівництвом університету і побачили всю сцену. Олег насупився.

— Що тут відбувається?

Діана одразу оживилася.

— Пане Романенко, я…

— Ніхто тебе не питав, — перебив Максим.

Софія здивовано подивилася на нього а Максим лише коротко підморгнув.

— Артеме, — холодно сказав батько. — Поясниш?

На кілька секунд запала тиша. Усі чекали. Навіть Софія. Вона боялася почути відповідь. Боялася, що він відступить, що обере сім’ю, статус, спокійне життя але Артем навіть не вагався. Він підійшов до Софії і став поруч з нею. Настільки близько, що вона відчула тепло його плеча.

— Так.

Він дивився прямо на батька.

— Поясню.

Ще одна секунда тиші.

— Софія ні в чому не винна.

— Артеме…

— Я не закінчив.

Навіть його батько замовк.

— Якщо в когось є проблема з нею…

Його погляд ковзнув по Діані. Потім по натовпу.

— То ця проблема не Софії. А їхня.

І весь хол завмер.

Тому що вперше Артем Романенко відкрито обрав сторону.

І цього разу це була не його сім’я. Це була Софія.