Те, що не можливо приховати

Вечірка тривала. На першому поверсі будинку лунала музика. Кольорові вогні відбивалися від великих панорамних вікон. Студенти сміялися, фотографувалися, обговорювали матч. Марія вже танцювала з компанією одногрупників. Ілля сперечався з кимось про останню гру. Аліна та черлідерки сиділи біля барної стійки, розглядаючи фотографії з матчу. Лише Софія почувалася трохи чужою серед цього всього. Вона стояла біля вікна з келихом соку в руках і дивилася на освітлений сад за будинком. Десь там, у темряві, мерехтіли маленькі ліхтарики вздовж доріжок. Було красиво і спокійно.

— Ти завжди ховаєшся біля вікон?

Знайомий голос змусив її усміхнутися ще до того, як вона обернулася. Артем. Темна сорочка була розстебнута на верхній ґудзик, волосся трохи розтріпалося. Після розмови з батьками він виглядав втомленим. Але зараз у його очах не було злості. Лише щось важке і дуже особисте.

— А ти завжди мене знаходиш? — запитала Софія.

— Схоже, що так.

Він став поруч. Настільки близько, що вона відчула легкий аромат його парфумів. На мить їй стало ніяково. І чомусь захотілося відвернутися але вона не змогла. Кілька секунд вони мовчали. За склом повільно падав літній вечір, у будинку лунав сміх а тут ніби існував окремий світ. Тільки для них двох.

— Батьки через мене? — тихо запитала Софія.

Артем одразу зрозумів, про що вона.

— Ти чула?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

— По твоєму обличчю.

Він коротко засміявся.

— Ти занадто уважна.

— То я права?

Усмішка зникла.

— Так.

Софія опустила погляд.

— Мені шкода.

— Не треба.

— Але…

— Софіє.

Вона підняла очі і побачила, як він дивиться прямо на неї. Не як зазвичай не побіжно, не випадково. По-справжньому.

— Ти ні в чому не винна.

Його голос був тихим. Майже хрипким.

— Вони просто не знають тебе.

— Артеме…

— Ні, послухай.

Він зробив крок ближче і Софія відчула, як серце почало битися швидше.

— Знаєш, що мене найбільше злить?

Вона похитала головою.

— Те, що вони судять людину, навіть не поговоривши з нею.

— Так робить багато людей.

— Я знаю.

— І ти теж так робив.

Пауза. Довга. Артем усміхнувся.

— Робив.

— Бачиш.

— Але помилився.

Вона відчула, як щоки починають горіти і це дратувало.

Бо поруч із ним останнім часом це траплялося надто часто.

У цей момент двері на терасу відчинилися. Із будинку вийшли кілька студентів. Серед них була Діана. У довгій червоній сукні вона виглядала бездоганно. І саме тому її злість була такою помітною. Вона побачила Артема й Софію разом. Знову. І буквально завмерла.

— Ого, — тихо сказала одна з її подруг. — Вона серйозно йому подобається.

Діана стиснула зубами.

— Ні.

— Діано…

— Ні.

Але навіть вона вже починала розуміти правду.

На терасі Артем цього не бачив. Він дивився лише на Софію.

— Пам’ятаєш перший день?

— Коли я загубилася?

— Так.

— Як таке забути.

— Я тоді подумав, що ти не витримаєш тут і тижня.

Софія засміялася.

— Дуже дякую.

— Я ж сказав, що помилився.

— Добре, продовжуй.

— А потім ти почала сперечатися зі мною.

— Бо ти був нестерпним.

— Частково справедливо.

— Частково?

— Добре. Повністю.

Вони обоє засміялися.

І вперше за весь вечір напруга зникла. Потім Артем раптом став серйозним. Зовсім серйозним.

— Знаєш…

Вона уважно подивилася на нього.

— Що?

Він мовчав кілька секунд. Наче збирався з думками.

— Останнім часом я думаю про тебе занадто часто.

Серце Софії завмерло. Буквально.

— Артеме…

— Я не планував цього.

— …

— І точно не хотів.

Вона не могла відвести погляд.

— Але коли ти поруч, мені добре.

І це була найщиріша річ, яку вона коли-небудь чула від нього.

Десь у будинку знову заграла музика. Хтось голосно засміявся. Повз пройшли студенти. Світ продовжував рухатися. Але для Софії все ніби завмерло. Вона ще не знала, що відповісти. І Артем це бачив. Тому лише усміхнувся. Трохи сумно. Трохи нервово. І дуже щиро.

— Не відповідай зараз.

— Чому?

— Бо я й сам не знаю, що з цим робити.

І вперше в житті Софія побачила Артема Романенка не сильним, не впевненим, не непереможним а справжнім. І саме це налякало її найбільше.