Матч

Суботній спортивний комплекс був переповнений. Трибуни гуділи від голосів студентів, музики та передматчевого хвилювання. Софія стояла біля інших дівчат із команди підтримки й досі не могла повірити, що погодилася.

— Я виглядаю безглуздо, — прошепотіла вона Аліні.

— Ти виглядаєш чудово.

— Ти зобов’язана так казати.

— Ні, я б сказала, якби було погано.

Софія засміялася. Форма була простою, але їй усе одно було незвично стояти перед такою кількістю людей. Особливо коли на трибунах сиділа майже вся їхня група.

Команди вийшли на майданчик під гучні оплески. І тоді Софія побачила Артема. Він був капітаном. Упевнений. Зосереджений. Небезпечно красивий у своїй чорній формі. Його погляд ковзнув по трибунах. І раптом зупинився на ній. Лише на мить. Але Софія помітила. І він теж. Куточок його губ ледь піднявся. Наче тільки для неї.

Матч почався. Гра була жорсткою.

Суперники не поступалися жодним м’ячем. На майданчику панувала справжня боротьба. Кілька разів Артема збивали з ніг. Кілька разів він сам виривав перемогу буквально з рук суперників. І щоразу Софія ловила себе на тому, що переживає сильніше, ніж слід. До останньої хвилини рахунок залишався майже рівним. Уся зала стояла на ногах.

— Давай, Романенко! — кричав хтось із трибун.

За десять секунд до кінця Артем отримав передачу. Один рух. Другий. Стрибок. Кидок. Свисток. М’яч пройшов крізь кільце. Зала вибухнула. Їхня команда перемогла.

Після матчу навколо гравців одразу зібрався натовп. Однокурсники, вболівальники, друзі. Усі хотіли привітати команду. Софія стояла трохи осторонь, поки Аліна фотографувалася з дівчатами.

— Гарна гра.

Вона озирнулася. Перед нею стояв незнайомий хлопець у формі команди суперників. Високий, світловолосий. З легкою усмішкою.

— Дякую, але я не грала.

— Зате підтримувала.

— Це теж робота?

— Для когось точно.

Він простягнув руку.

— Данило.

— Софія.

— Чесно кажучи, я помітив тебе ще на початку гри.

— Справді?

— Так.

— А не гру?

— Гру теж.

Софія засміялася.

— Гарне виправдання.

— Це не виправдання.

— А що тоді?

— Спроба познайомитися.

За кілька метрів від них Артем саме давав коротке інтерв’ю університетському медіацентру. І випадково повернув голову. Його погляд одразу впав на Софію і хлопця поруч із нею. Вони сміялися, розмовляли і стояли занадто близько. Принаймні так здалося Артему.

— Капітане, як оціните сьогоднішню гру?

— Добре.

— Що?

— Гру оцінюю добре.

— Можете детальніше?

— Ні.

Журналіст розгублено моргнув.

Ілля підійшов до нього через хвилину.

— Що сталося?

— Нічого.

— Тоді чому ти дивишся на того хлопця так, ніби хочеш, щоб він зник?

Артем нічого не відповів.

— О-о-о…

— Замовкни.

— Ти ревнуєш.

— Не ревную.

— Звісно.

Тим часом Данило продовжував розмову із Софією.

— Може, дам тобі свій номер?

— Ми знайомі п’ять хвилин.

— І це вже непоганий початок.

Софія знову засміялася. І саме в цей момент поруч почувся знайомий голос.

— Софіє.

Вона обернулася. Артем. Його волосся ще було вологим після гри. На шиї висів рушник а в очах читалося щось нове. Щось значно менш спокійне, ніж зазвичай.

— Вітаю з перемогою, — сказала Софія.

— Дякую.

Пауза.

Довга пауза.

— Не представиш?

Данило простягнув руку.

— Данило.

— Артем.

Потиск вийшов занадто міцним для звичайного знайомства і всі троє це зрозуміли.

— Що ж, — усміхнувся Данило. — Не буду заважати.

Він підморгнув Софії.

— Сподіваюся, ще побачимося.

І пішов.

Коли він зник серед людей, Софія повернулася до Артема.

— Ти поводився дивно.

— Так?

— Так.

— Він до тебе залицявся.

Софія здивовано моргнула.

— І що?

— Нічого.

— Тоді чому тебе це хвилює?

Артем подивився їй прямо в очі. Кілька секунд мовчав.

Занадто довго. Наче сам боровся з відповіддю.

— Не знаю.

І вперше Софії здалося, що це була неправда.