Перед грою

Артем був злий. Дуже злий. Він сидів у роздягальні баскетбольної команди й дивився на екран телефону. Студентський чат. Дурні жарти. Безглузді чутки. І купа повідомлень про нього та Софію.

— Тільки не кажи, що ти читаєш це лайно, — сказав Ілля, заходячи до роздягальні.

— Читаю.

— І?

— Дратує.

Ілля присів поруч.

— Це через Діану.

— Знаю.

— Будеш щось робити?

Артем заблокував телефон.

— Якщо вона ще раз полізе до Софії — так.

Ілля здивовано підняв брови.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Тренер свиснув.

— На майданчик!

Хлопці швидко піднялися. За три дні на них чекав найважливіший матч сезону. І сьогоднішнє тренування мало вирішити, хто вийде в основному складі.

Софія саме виходила з бібліотеки, коли її наздогнала Марія.

— У мене є ідея.

— Це вже звучить небезпечно.

— Ходімо на тренування баскетболістів.

— Навіщо?

— Бо нудно.

— Це найгірша причина.

— Зате чесна.

Софія засміялася. Через десять хвилин вони вже стояли біля спортивного залу. Усередині було шумно,  м’ячі билися об паркет, тренер голосно давав команди, гравці бігали по майданчику. Артем одразу кинувся в очі. Високий, зосереджений. У спортивній формі він виглядав зовсім інакше, ніж на парах. Впевненіше, сильніший. Ніби саме тут був його справжній світ.

— Ого… — тихо промовила Марія. — Тепер я розумію, чому половина університету закохана в баскетбольну команду.

Софія закотила очі.

— Маріє.

— Що? Я просто констатую факт.

Тренування тривало майже годину. І хоча Софія не планувала, але весь цей час спостерігала за грою. Артем справді був найкращим. Він керував командою, підказував, підтримував. І навіть сварився з гравцями, коли вони помилялися. Зараз він був зовсім не схожий на холодного хлопця з аудиторії. Під кінець тренування Артем випадково помітив дівчат біля трибун. Його погляд одразу зупинився на Софії. На кілька секунд. Потім він усміхнувся куточком губ. І Софія сама не зрозуміла, чому серце раптом забилося швидше.

Через декілька хвилин тренування завершилося. Команда почала розходитися. Марія одразу потягнулася до виходу.

— Я піду по каву.

— Добре.

— Не втечи.

— Куди?

— Сама знаєш.

І, підморгнувши, вона втекла.

— Прийшла подивитися тренування?

Софія обернулася. Артем стояв поруч. На шиї висів рушник. Волосся було трохи мокре.

— Насправді це була ідея Марії.

— Звісно.

— Тобі важко повірити?

— Дуже.

Софія усміхнулася. І вперше розмова між ними була легкою. Без суперечок. Без напруги.

— У нас матч у суботу, — сказав Артем.

— Так?

— Найважливіший цього сезону.

— Тоді бажаю успіху.

— Краще прийди.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Запрошуєш?

— Так.

— Навіщо?

— Бо тепер мені цікаво, за кого ти будеш вболівати.

— Очевидно, за вашу команду.

— Добре.

Він усміхнувся.

— Тоді приходь.

Саме в цей момент до них підійшла дівчина у формі черлідерки.

— Привіт.

— Привіт, — відповіла Софія.

— Ти Софія, так?

— Так.

— Я Аліна.

Артем тихо застогнав.

— Аліно, ні.

— Так, — відповіла дівчина.

Потім повернулася до Софії.

— Нам потрібна ще одна людина в команду підтримки на суботу.

— Що?

— Черлідерки.

Софія мало не засміялася.

— Ні.

— Чому?

— Я ніколи цим не займалася.

— Навчимо.

— Ні.

— Буде весело.

— Не буде.

— Буде.

Артем спостерігав за цією розмовою мовчки.

А потім сказав:

— Тобі б підійшло.

Софія подивилася на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Ви обоє дивні.

Аліна переможно усміхнулася.

— Це ще не відмова.

— Це була відмова.

— Подумаєш до завтра.

Коли Софія йшла додому того вечора, вона весь час думала про дві речі. По-перше — матч. По-друге — запрошення до команди підтримки. І найдивніше було те, що вперше за довгий час вона справді хотіла прийти на гру. Навіть якщо причина була зовсім не баскетбол.