Чутки

Наступні кілька днів минули спокійно.Навіть надто спокійно. Софія ходила на пари, готувала проєкт із Марією і намагалася не думати про Артема. Це було не так вже й складно, адже вони майже не спілкувалися. Іноді вони перетиналися в коридорах. Іноді він кидав коротке «привіт». Іноді вона помічала його на баскетбольному майданчику. На цьому все. І Софію це повністю влаштовувало. Принаймні вона так собі казала.

У п’ятницю професор Бондар оголосив нове завдання.

— Ви будете працювати в парах, — сказав він. — І представлятимете свої проєкти через два тижні.

Аудиторією прокотився стогін.

— Пари вже сформовані, — продовжив професор.

Софія одразу подивилася на Марію.

— Будь ласка, нехай ми будемо разом…

Професор почав зачитувати список.

Коли він дійшов до середини, Софія вже видихнула з полегшення. Але даремно.

— Софія Коваль та Артем Романенко.

Усе. Аудиторія миттєво затихла. Потім почався шепіт. Марія повільно повернула голову до Софії.

— Ну…

— Ні.

— Але…

— Ні.

— Добре.

Навіть Артем підняв голову від телефону. На його обличчі не було жодних емоцій. Наче йому щойно сказали погоду на завтра. Софію це чомусь роздратувало.

Після пари вона складала речі, коли поруч почувся знайомий голос.

— Значить, партнери.

Вона підняла голову. Артем стояв біля її парти.

— Схоже на те.

— Сьогодні після занять можемо обговорити проєкт.

— Добре.

— О п’ятій у бібліотеці.

— Добре.

Вони дивилися один на одного кілька секунд.

— Ти завжди так мало говориш? — несподівано запитав Артем.

Софія підняла брову.

— А ти завжди ставиш дивні питання?

— Іноді.

На його губах майнула майже непомітна усмішка. І це виглядало зовсім не так, як його звична холодність. На жаль, ця розмова не залишилася непоміченою. На іншому кінці аудиторії стояла Діана. І вона бачила все. Абсолютно все.

Того ж вечора університет уже майже спорожнів. Софія сиділа в бібліотеці за столом, розклавши книги та записи. П’ята година. Артема ще не було.

— Звісно, — пробурмотіла вона. — Бо навіщо приходити вчасно.

Саме в цей момент навпроти неї опустився рюкзак.

— Я не запізнився.

Вона підняла голову.

— Рівно п’ята нуль-нуль.

— Бачиш.

— Це випадковість.

— Можливо.

Вони почали працювати. І на подив Софії, усе йшло добре.

Дуже добре. Артем не був ледачим чи зарозумілим. Навпаки. Він швидко аналізував інформацію, знаходив помилки й пропонував хороші ідеї. Через годину Софія навіть забула, що спочатку не хотіла працювати з ним.

— У тебе гарні оцінки, — раптом сказав Артем.

— Це комплімент?

— Спостереження.

— Звучить менш приємно.

— Я не дуже вмію робити компліменти.

Софія несподівано засміялася. І вперше побачила, як він усміхнувся у відповідь. По-справжньому, без холодності, без маски. Лише на секунду але цього вистачило. Саме цієї секунди вистачило й іншій людині. Бо біля дверей бібліотеки стояла Діана. Вона прийшла сюди випадково. А може, й ні. І побачила те, що їй зовсім не сподобалося. Як Артем усміхається Софії.

Того ж вечора в студентському чаті з’явилося повідомлення. Спочатку одне, потім друге, тоді ще десятки.

“Кажуть, новенька вже знайшла собі покровителя.”

“Не дивно, якщо врахувати, хто це.”

“Романенко ще ніколи не проводив стільки часу з дівчиною з групи.”

“Цікаво, чим вона його зачепила?”

Наступного ранку Софія відкрила телефон. І завмерла.

Повідомлення сипалися одне за одним. Вона читала їх, відчуваючи, як всередині все стискається.

— Що за…

Марія, яка сиділа поруч, теж уже все бачила.

— Це Діана.

— Ти впевнена?

— Майже на сто відсотків.

Софія мовчки вимкнула телефон. Вона прийшла сюди навчатися. А не ставати темою для чужих пліток. Але, схоже, ніхто не збирався питати її думку. І вона ще не знала, що за кілька годин Артем теж побачить ці повідомлення. І вперше за довгий час по-справжньому розлютиться.