***

Софія Коваль стояла перед дверима аудиторії і відчувала, як серце б’ється так сильно, ніби намагається вирватись назовні. Вона ще раз перевірила розклад у телефоні. Аудиторія 3-12. Економічний факультет.

“Це воно…” Вона зробила глибокий вдих і зайшла всередину.

Аудиторія була вже майже повна. Довгі ряди столів, гул голосів, сміх, чужі обличчя. Усі виглядали так, ніби вже давно знають одне одного. Софія на секунду зупинилась біля входу. Їй здалося, що вона зайва.

— Ти новенька? — почувся жіночий голос збоку.

Софія обернулась. Перед нею стояла викладачка — елегантна жінка років сорока, з уважним поглядом.

— Так, — тихо відповіла Софія.

— Тоді заходь. Не стій біля дверей, — сказала викладачка вже м’якше. — Я пані Марченко. Твій куратор.

Софія кивнула і зайшла глибше в аудиторію.

— Увага, будь ласка, — голос викладачки став чіткішим. — У нас нова студентка.

Усі погляди одразу повернулись до Софії. Їй стало гаряче.

— Це Софія Коваль. Вона буде навчатись з вами на економічному факультеті.

У аудиторії пройшов легкий шепіт. Хтось уважно дивився. Хтось — байдуже. Хтось уже оцінював її поглядом з голови до ніг. Софія стояла прямо, хоча всередині все стискалось.

— Можеш сісти… — викладачка трохи озирнулась. — Он там, біля Марії.

Софія пішла вперед. Біля вікна сиділа дівчина з русявим хвилястим волоссям і яскравими блакитними очима. Вона одразу посміхнулась, коли Софія сіла поруч.

— Привіт, я Марія Левицька, — прошепотіла вона. — Не хвилюйся, вони тут не кусаються… майже.

Софія ледь помітно усміхнулась вперше за сьогодні.

— Софія.

— Я знаю, тебе вже представили, — Марія підморгнула. — Якщо що, я тобі все тут покажу.

Софія трохи розслабилась.

Поки викладачка щось пояснювала, двері аудиторії раптом відчинились. Увійшли троє хлопців. І атмосфера одразу змінилась. Вони не поспішали. Не вибачались. Просто зайшли так, ніби запізнення для них — звичайна річ.

— Романенко знову запізнився… — тихо прошепотів хтось позаду.

Софія підняла очі. І побачила його. Артем. Той самий хлопець зі стадіону. Він зайшов спокійно, з легкою впевненістю, яка дратує навіть здалеку. Темне волосся трохи розтріпане, спортивна фігура, холодний погляд, який швидко пробігся аудиторією. Поруч із ним ішов його друг — веселий хлопець із трохи розкутою усмішкою.

— Це хто? — тихо спитала Софія у Марії.

— Артем Романенко, — одразу відповіла та. — Найкращий гравець університетської баскетбольної команди. І, здається, думає, що й університет його.

Софія злегка насупилась. Артем навіть не дивився на аудиторію уважно. Він просто пройшов уперед, ніби це його не стосується. Але на мить його погляд ковзнув по ряду біля вікна і зупинився на Софії. Лише секунда без емоцій, без реакції. Потім він відвернувся і сів разом із друзями.

— Що за тип… — ледь чутно пробурмотіла Марія.

Софія нічого не відповіла. Але чомусь відчула дивний холод усередині.

— Продовжимо, — сказала викладачка. — Раз усі на місці…

Артем сів, сперся на спинку стільця і байдуже подивився вперед. Поруч із ним сів його друг — Ілля Бойко, найбалакучіший у групі.

— Ти бачив новеньку? — тихо штовхнув він Артема ліктем.

— Бачив, — коротко відповів той.

— Сіра миша якась, — хмикнув Ілля.

Артем нічого не сказав. Але погляд у нього на секунду став трохи довшим, ніж потрібно.

Через кілька хвилин пара закінчилась. Студенти почали виходити з аудиторії, шумно обговорюючи щось своє. Софія підвелась разом із Марією.

— Я покажу тобі корпуси, — сказала Марія. — Бо ти тут точно загубишся.

— Було б добре, — тихо відповіла Софія.

Вони вийшли в коридор.

Університет був величезний. Довгі коридори, скляні стіни, багато людей, шум, рух. Софія йшла поруч із Марією, намагаючись запам’ятати хоча б щось.

— Там їдальня, там бібліотека… — швидко пояснювала Марія.

І саме тоді десь поруч пролунав гучний сміх.

Софія обернулась мимоволі. І побачила спортивний майданчик за скляною стіною. Баскетбол. Хлопці тренувались, кричали, бігали. Усе виглядало хаотично, але водночас — дуже впевнено. І серед них вона знову помітила його. Артем. Він рухався інакше, ніж інші. Швидко. Точно. Ніби кожен його крок був продуманий.

— Це баскетбольна команда університету, — сказала Марія. — Вони тут майже “зірки”.

Софія мовчки дивилась. Артем зробив різкий ривок, обійшов захисника і закинув м’яч у кільце. Команда вибухнула криками. А він — навіть не усміхнувся. Просто повернувся назад у гру. Софія швидко відвела погляд.

— Пішли… — тихо сказала вона.

Вони рушили далі коридором. Але вона чомусь відчувала, що цей університет уже не буде для неї просто навчанням. І найгірше — вона не могла пояснити чому.