2:58

До фабрики ми дісталися майже одночасно. Арета перевела подих й випрямивши плечі, зайшла всередину. Ми за нею — темнота. Єдине світло відходило від мене, але цього було достатньо, щоб освітити дорогу.

— Маув-в! — сказав Руфус, маючи на увазі: Хоча б якась від тебе користь!

Він буде і далі так зі мною розмовляти? — образився я, сам не знаю чому.

— Тс-с... — Арета тихо ступала, прислухаючись до тиші.

Мої вусці-антени випрямилися й потягнули кудись униз, Арета з Руфусом були змушені йти слідом.

Ми довго ходили пустими коридорами, аж поки поруч на стіні не промайнула тінь — кроляча. Я відразу полетів за нею, але вже за мить наткнувся на глухий кут.

— Що там було, Ґуґохе? — тихо спитала Арета, зупинившись позаду.

— Кролик... Але він зник.

Арета підійшла до стіни, уважно її розглядаючи, та не було жодного натяку на те, що він міг пройти крізь стіну.

— Там!.. — Руфус відсунув ящик, відкриваючи невеличкий прохід. — Я можу пролізти, почекайте на мене.

— Він небезпечний, будь обережний! — ледь встиг вимовити я.

— Дякую, — відповів кіт тихо, без насмішки.

— Ну що там? — запитала Арета, коли Руфус зник за стіною.

— Нічого... Ш-ш-ш!

Ми почули гуркіт, клацання металу і пронизливе МАУ-УВ-В-В! Я злякався за друга й, не вагаючись, полетів у прохід. Кролика вже не було, а Руфус лежав нерухомо на підлозі, з раною на спині від великих пазурів.

— Руфус!

— Що там? — Арета почала стукати у стіну. Що вона думала: що ми так швидше відповімо, чи стіна впаде під її натиском?

— Ще не вмер... — прохрипів Руфус. — Він... спустився вниз по трубі.

— По трубі, кажеш? — Арета його почула. — Ґуґохе, залишайся з Руфусом!

Я залишився. Мені хотілося кинутися за Аретою, бо від цього залежала доля світу, але не міг залишити друга. Я міцно його обійняв, сподіваючись, що моє метеликове тепло хоч трохи заспокоїть його і зігріє.

Тим часом Арета, як мені стало відомо пізніше, знайшла кролика у підвалі, де на подив горіло світло. Він бігав у ліфті з шаленими очима, дряпав кігтями стіни, вгризаючись у метал ліфту залізною щелепою. Але варто було Ареті наблизитися — і він завмер.

— Тихо-тихо, — мовила вона, навприсядки приближаючись. — Не бійся.

Кролик ще трохи тріпався, але в її голосі було стільки ніжності, що страх почав відступати. Арета простягнула руки:

— Ти не мусиш більше когось красти. Тебе теж колись забрали... Я... відчуваю твій біль.

Кролик завмер, здригнувся, знову завмер, затремтів — і вже за мить його тремтіння стало повільнішим. Він тремтів уже не від люті, а від утоми. Залізна щелепа пішла тріщинами й з глухим стуком упала додолу.
Перед Аретою сидів звичайний кролик. Живий. Наляканий. Беззахисний. Він дивився на неї широко розкритими очима, ніби вперше бачив людину не як жертву чи загрозу, а як друга. Арета присіла поруч і простягнула руки — не поспішаючи, залишаючи йому вибір. Кролик зробив крок уперед, потім ще один, і ще один. Арета усміхнулася й обережно притисла його до себе. Кролик не виривався — ніжно притулився до неї, наче згадав, яким був до того, як його забрала чаклунка.

— Дякую тобі, кролику, ти нагадав мені, що диво існує!..

І саме тоді у підвалі з’явилися крихітні вогники. Спершу їх можна було прийняти за золотий пилок, та за мить стало видно — це маленькі метелики. Вони тихо кружляли довкола Арети й кролика, світячись теплим світлом — так кружляють ті, хто вже знайшов своє.
Метелики обережно підхопили їх, і разом вони повільно піднялися вгору — туди, де починався Казковий Світ.
Варто було їм перетнути зламану межу світів, як стрілки годинників здвинулися вперед — 2:58 — час, коли сталося ще одне диво на Різдво.