Те, що не вдалося втримати

Дорога до фабрики була повністю засипана снігом: ні слідів людей, ні темних колій автівок, ні слідів кролика. Добре, що о 2:57 сніг ішов повільно, — інакше замість машин тут височіли б пагорби, а ліхтарі скидалися б на дивні крижані «ялинки». Світло зависло в сутінках, так і не торкнувшись землі, і тіні під ногами Арети й Руфуса не змінювали форми. Я ж узагалі не мав тіні — такі, як я, їх не мають.

Ми пройшли — якщо бути точним, вони пройшли, а я пролетів — понад два квартали, коли на перехресті помітили білосніжну статую жінки з собакою. Вона застигла в русі: одна рука простягнута до пса, друга притискає сумку до стегна. Собака сидів перед нею, задерши морду, ніби щойно почув знайомий голос.

— Міг би потерпіти до ранку, — пробурмотів Руфус, з презирством понюхавши повітря біля собаки. — Ще живий.

— Руфусе… — почала Арета, але не встигла договорити.

Статуя жінки здригнулася. Невидима сила підхопила її й повільно підняла в повітря, ніби хтось тягнув угору за прозору нитку, водночас повертаючи їй рух. Спершу ворухнулися очі — в них спалахнув жах. Потім жінка змогла повернути голову, плечі, а вже за мить — усе тіло. Кам’яна білизна відступала, поступаючись здоровому рум’янцю. Вона закричала. Голос був різкий, надломлений, але звук ніби губився в застиглому повітрі й не долітав до нас повністю. Арета кинулася вперед і, підстрибнувши, обхопила жінку за ноги, ніби намагаючись утримати її в цьому світі силою власного тіла.

— Тримайся! — крикнула вона. — Чуєш мене? Тримайся!

Я розгубився: то летів до Арети, то зупинявся, кружляючи на місці, то знову зривався вперед, аж раптом відчув, як щось боляче вдарило мене по брюшці — я ледь не впав.

— Ґуґохе, прийди до тями! — різко кинув Руфус. — Їй не втримати жінку, і ти це знаєш. Якщо зараз втратимо Арету — втратимо шанс на диво.

Було боляче, але я справді прийшов до тями. Дістав ручку й написав у повітрі великими літерами:

КРИЛАТЕ СЛОНЕНЯ.

Єдине, що мені спало на думку.

— У зламаному часі неможливо когось викликати за допомогою магії, бовдуре! — зашипів Руфус, кидаючись слідом за Аретою.

Запізно! — подумав я, коли Руфус підстрибнув і вправно вп’явся їй у джинси.

— Руфусе, відпусти! — голос Арети тремтів, а кіт і далі тримав її, не послаблюючи хватки.

Я підлетів до них, схопив Руфуса за хвіст і щосили потяг униз. Він протяжно зашипів і подивився на мене так, що без слів було зрозуміло: «Не метелик ловить кота — кіт ловить метелика». Та Арету він усе ж не відпустив. Я потягнув ще раз — і ми почали падати. Чому падав я, сам не знаю. Напевно, за компанію.

Падіння було болісним і неприємним. Арета заплакала, та я знав: не від болю, а від того, що небо забрало жінку.

Я подивився в бік собаки — біля нього сиділа миша. Миша — це ціна жінки у Казковому Світі! — від цієї думки болісно стиснулися мої вусці-антени.

— Вибач, — порушив тишу Руфус, — але без тебе ми б не піймали кролика.

— Ну тоді вже зловимо його врешті-решт! — Арета рішуче витерла ніс рукавом куртки й твердим кроком побігла в бік фабрики.

— З тобою я поговорю пізніше… — клацнув зубами Руфус і кинувся слідом за нею.

Казала мені якось бабуся-пра, що не можна тягти кота за хвіст — не пробачить. Але що я міг зробити?