Коли кіт заговорив

Чайник закипів. Арета зробила собі трав’яний чай, для мене розвела ложку меду в теплій воді, Руфусу насипала корм, а він усе продовжував мовчати, потягуючись повільно й із насолодою. Спочатку витягнув передні лапи далеко вперед, розчепірив кігті й неквапно вп’явся ними в підлогу, потім вигнув спину дугою й плавно переніс тіло назад, смачно позіхаючи.

Я вперше бачив такий довгий рожевий язик — і з нахабною спокійністю теж зустрівся вперше.

Руфус тим часом струснув хвостом і сів. Він виглядав спокійним і зібраним, ніби проблем із часом ніколи й не було. Я міг його зрозуміти: на дім Арети зупинка часу не вплинула — навіть стрілка годинника трохи зсунулася вперед.

Як? — не відразу усвідомив я своє спостереження.

— Ти припустився помилки, Ґуґохе, — заговорив кіт людською мовою.

Чашка чаю випала з рук дівчини й завмерла в повітрі, ледь не торкаючись підлоги, але кіт, ніби не помічаючи цього, продовжив:

— Ти наділений гарним даром, але звик надто покладатися на магічну ручку, ігноруючи власні відчуття. Безлад у голові… Але все ж у тобі дещо є — недаремно Матінка Казкового Світу звела нас разом.

Я той, хто цієї ночі першим ударив у Дзвін Передвечір’я, — хотів був сказати я, але слова застрягли десь посеред горла. Зі мною вперше говорили таким тоном.

Кіт нахилився над мискою й не відривався від неї, поки не доїв увесь корм. Навіть після цього він продовжував мовчати, з насмішкою дивлячись на мене.

Арета підійшла до кота, взяла його на руки й, погладивши по холці, заговорила:

— Руфусе, ти засмутив мене. Чому раніше не сказав, що я відьма? Ти знаєш, скільки разів я почувалася дивною, бо мені здавалося, ніби хтось говорить у квартирі? З ким ти розмовляв?

— З мишами, — відповів він без жодного каяття в голосі. — Миші маленькі, непримітні, а тому знають усе: у них скрізь є свої очі… Стрілка годинника ще трохи зсунулася вперед — у нас немає часу на порожні розмови, тож я швидко відповім на запитання, які ви носите в головах. Так, я з Казкового Світу і мав можливість повернутися туди, але не повернувся через Арету. Я такий розумний, бо живу дев’яте життя, і ні — я не знаю, що буде зі мною після цього. Час починає рухатися лише там, де Арета затримується надовго, і це погано, бо так з’являються тріщини в просторі. Якщо не запустити час — цей простір зникне, а разом із ним і Казковий Світ.

— Ой лишенько! — вирвалося в мене.

Руфус не звернув уваги на мій зойк і продовжив:

— Якби ти не покладався так сліпо на ручку, Ґуґохе, то зрозумів би: все почалося з кролика.

— Того, що першим упав на землю? — спокійно запитала Арета, уважно слухаючи кота.

— Так. Колись, у казці — а по-правді кілька років тому, — жили собі чаклунка й кролик із залізною щелепою.
Він був її тінню й її пасткою: мовчазний, швидкий, безжальний. Його очі світилися холодом, а щелепа стискалася з металевим клацанням щоразу, коли він викрадав дітей для чаклунки... А потім з’явилася принцеса Арета. Вона не мала меча й не знала заклять, але мала те, чого чаклунка не розуміла, — співчуття й, звісно, сміливість. Арета поклала край її діянням, зламала чари й визволила дітей. Чаклунка розчинилася в повітрі, і світ повірив, що зло знищене, принаймні так усі думали. Кролик залишився. Принцеса забрала його з собою — не як трофей і не як покарання, а як того, хто потребував другого шансу. Вона не знала, що залізо не зникає назавжди, що деякі чари вміють чекати, і що чаклунка ще повернеться. Це вона вдруге вдарила у Дзвін Передвечір’я і тепер, щоб світ знову рушив уперед, ми повинні знайти кролика. Його треба не знищити, а повернути у Казковий Світ — туди, де казки пам’ятають, ким він був до заліза.

— А що з чаклункою? — тихо спитала Арета, хвилюючись, щоб їх не підслуховували.

— Про чаклунку подумаємо потім, — відповів кіт, знову позіхнувши. — Погнали ловити кролика.

Декілька секунд ніхто не рухався. Руфус ще мить затримався на руках Арети, а потім легко стрибнув на підлогу, звертаючись до нас:

— Чого чекаємо?

— Хвилинку, — повільно вимовила Арета. — Мені потрібна лише хвилина.

Вона втомлено торкнулася чола й сіла за стіл, закривши очі долонями.

Іноді люди мовчать не тому, що не знають, що сказати, а тому, що вже все зрозуміли, — говорила моя бабуся-пра. Арета й справді все зрозуміла? Її важко віднести до тих, хто показує свої емоції. Та в одному я не мав жодних сумнівів: вона відьма по крові.

Арета відвела руки від обличчя й подивилася не на мене і не на кота. Її погляд ковзав по кухонних меблях, пожовтілих від старості, по стіні, всіяній тріщинами, і зупинився на невеликій дірці в кутку біля вікна.

— Отже, тріщини в просторі з’являться через мене… Я несу кінець… Вибачте, я цього не хотіла.

Крупна сльоза скотилася по її щоці. Вона швидко витерла її й продовжила:

— Уже з дитинства все було дивно. За мною повсюди ходив чорний кіт, техніка швидко виходила з ладу, а в місячну ніч я відчувала тугу за чимось невідомим… Але це… Виходить, люди зникають через мене? Бо я вдарила у Дзвін?

— Частково ти маєш рацію, — мовив кіт, стрибнувши на підвіконня. — Не ти все почала, але в твоїх силах усе закінчити.

Сказавши це, він відвернувся від нас і спрямував погляд у темряву за вікном.

Зі слів Руфуса виходило, що все відбувається через мене — бо я першим використав Дзвін… Ні, я не можу з цим погодитися. Цьому судилося статися.

Я підлетів до Арети, намагаючись знайти потрібні слова, та жодне не здавалося достатнім.

— Добре, — раптово сказала вона. — Йдемо за кроликом.

— Він щойно пострибав вулицею у напрямку закритої фабрики, — сказав Руфус. — Знає де ховатися.