Дім, у який зайшов час

Коли час зупинився, світ цього не помітив. У 2:57 хтось спав, не знаючи, що сон більше не має ранку, хтось працював, застрягши в русі, який ніколи не завершиться, хтось боровся за життя — і ця боротьба не мала ані поразки, ані перемоги. Сніг падав і далі. Сигналізація банкомату вила на порожній вулиці, а грабіжник завмер із піднятою рукою, повільно вкриваючись білим пилом зими.

Змінним було лише одне: ми з Аретою рухалися в цьому застиглому місті. І ще — світи більше не тримали свої межі. Це скидалося на обмін гравцями — без правил і без згоди.

У світі людей шукали собі місце ті, хто не мав тут бути: кролик із залізною щелепою, слон із пащею крокодила, квітка-хижак, що тремтіла від холоду, двоголові змії… Їх було більше, ніж дозволяв здоровий глузд, більше, ніж міг витримати час, навіть зламаний.

Позаду тихенько кихикнула Арета — змерзла. Я сам ледве відчував свої крила. Потрібно було знайти місце, де погрітися, і ніби читаючи мої думки, Арета мовила:

— Ходімо до мене, погріємося.

— А де ти живеш? — на вусцях  вже висіли маленькі бурульки, ніби я став частиною зими.

— За два квартали звідси, — відповіла вона, щільніше закутуючись у куртку. — Ти... не хочеш залізти мені під комір? Там тепліше.

Я секунду вагався, а потім таки заліз їй під комір. Там було темно, пахло милом і… бузком. Я притулився крилами до її шиї й уперше за довгий час перестав тремтіти.

— Ти легкий, — мовила Арета тихо, ніби боялася злякати мене. — Як… як бавовняний шарф.

Я хотів відповісти, що зазвичай мене так не описують, але промовчав. Інколи мовчання — єдина форма чемності у світі людей, — так часто говорила бабуся-пра.

— Дякую... — нарешті мовив  я. — До речі, мене звати Ґуґохе, і я підмайстер у Оповідарія Казкового Світу.

— Казковий Світ... — прошепотіла дівчина, натягнувши на голову капюшон, і я відчув, як її плечі трохи здригнулися. — Ти Оповідарій — типу письменник у нас? Цікаво...

Я розчулився, бо це було вперше, коли хтось назвав мене Оповідарієм.

Далі ми йшли вулицею мовчки, не зустрівши нікого на своєму шляху, аж до будинку Арети, де біля під’їзду наткнулися на чоловіка з пакунками в руках. Він застиг на півкроці, з напівпіднятою ногою, наче хтось вимкнув його посеред руху. Падаючий сніг поволі зліпив із нього білосніжну статую.

— Він живий? — тихо спитала Арета.

— Живий, — відповів я. — Просто застряг у миті, яка не знає, що їй робити далі.

Вона затримала погляд на чоловікові довше, ніж потрібно, а тоді відвернулася й дістала ключі. Замок піддався одразу — метал слухняно клацнув, ніби час тут і не зупинявся.

Ще один прояв відьмацької сили — пронеслось в моїх думках.

У під’їзді було темно й холодно. Арета дістала телефон і посвітила ним, освітлюючи дорогу, але цього було недостатньо: тьмяне світло лише частково вирізняло сходинки, і вона ступала навпомацки, боячись оступитися.

Так вона може звернути шию, — подумав я, повністю визираючи з-під коміра куртки. Яскраве світло розлилося під’їздом, освітивши нам дорогу. На здивований погляд дівчини я лише знизав крилами, і вона, усміхаючись, продовжила підніматися сходами.

Ми дісталися її поверху. Двері квартири виглядали звичайно — трохи потерті, з подряпиною біля замка. Арета торкнулася ручки й, знову усміхаючись, відчинила двері:

— Ласкаво прошу у мій дім.

Її квартира виявилася маленькою, але теплою. Вона пахла сумішшю трав і молоком — і на цьому чарівне ніби закінчувалося: диван, вкритий старою ковдрою, потертий килим на підлозі, полиці з книгами, на столі — чашка з відбитою ручкою й корзинка з персиками.

— Пригощайся, — кивнула Арета на фрукти й пішла на кухню. Вона поставила чайник на плиту. Газ загорівся — полум’я спалахнуло, почувся ледь чутний шепіт води, а згодом — рівне, тепле буркотіння.

Арета зачаровано дивилася, як закипає вода, затамувавши подих. Потім усміхнулася — і в тій усмішці було щось… неправильне, не зовсім людське.

Мої вусці-антени ледь здригнулися.

— Арето, — обережно сказав я, доїдаючи шматок персика, — ти ж відчуваєш, що з тобою щось не так?

— Що? — вона озирнулася на мій голос. — Е-е… так, звісно. Я все життя так відчувала. Спочатку кіт, тепер ти…

Вона замовкла, ніби добираючи слова.

— Ти назвав мене відьмою? І… це через мене зупинився час?.. Я цього не хотіла. Ти мені віриш?

— Вірю, — відповів я, коли вусця-антени знову здригнулися. Крильцями я відчув, що в квартирі є ще хтось: сильне створіння, як для цього світу. 

— Мау! — пролунало зовсім поряд, і я з полегшенням видихнув. Тепер стало зрозуміло, чому поруч не було чорного кота.

— Ти все бачив?

— Мау-у! — відповів старий кіт, маючи на увазі: я все бачив і знаю, як запустити час.

Що? — перше, що спало мені на думку.

Я дістав свою золоту ручку й написав у повітрі великими літерами:

РУФУС. ЧОРНИЙ КІТ.

Ручка завовтузилася, нагрілася — і вже за мить слова склалися в історію.

Темрява. Відчуття, що щось стискує, заважаючи поворухнутися. Вивільнення. Перші промені сонця на шкурці. Прозріння. Перші кроки. Гра з мітлою.

Спогад змінився: Руфус трохи підріс, ластиться об чиюсь руку. Цей хтось гладить його, кладе у ступу — і вони летять, підіймаючись високо вгору.

Потім — падіння. Скрегіт гальм. Довге блукання дорогами, аж поки він не знайшов Арету.

ДОСИТЬ, — вивів я літери й вигукнув на всю силу, на яку був здатен метелик:

— Так ти з Казкового Світу!