2:57 — Дзвін Передвечір’я знову у дії

Облетів я майже весь Казковий Світ, коли знову почув Дзвін. Він лунав десь далеко — приглушено, ніби крізь шари туману й… світів. Перший удар, другий, третій. Здавалося, що кожен із них народжується не в металі, а в самій темряві простору: земля здригнулася, небо розкололося, а мої крила завібрували, мов тонкі струни, що відгукуються на світло й тінь. Та це були не струни — і не світло їх кликало. Я вже знав відповідь: Дзвін був у світі людей.

Небо загриміло, здійнявся вітер, і золотий пилок — я не мав жодних сумнівів, що то мої далекі родичі, — підхопив мене й поніс до розколотого неба.

— Ой, лишенько! — закричав я, бо мені й справді було страшно.

Вперше мої вусці-антени злякано згорнулися під крила, а в думках крутилося одне: Дзвін Передвечір’я не можна використовувати двічі в один день… а в нього вже вдарили втретє!

Десяток небесних шарів лишилися позаду, й раптом я усвідомив: падаю. Падіння було майже гарним — якби не страх. Навколо спалахували сотні тисяч мерехтливих вогників: вони кружляли, тремтіли, розсипалися золотим пилом, намагаючись втримати мене в повітрі. Та марно. Я боляче вдарився об Дзвін Передвечір’я. Він уже не дзвенів — лише безголосо вібрував, глухо тремтів під моїм тілом, ніби втомлене серце, що позабуло про диво. Я відштовхнувся від холодного металу лапками й, намагаючись не впасти далі, затремтів крилами — на щастя, не зламаними.

— Хто ти? — почув я спокійний голос.

Я відразу зрозумів: переді мною незвичайна людина.

Це вона вдарила у Дзвін?

Я дістав золоту ручку й великими літерами написав у повітрі:

РОЗПОВІДАЙ.

Перед очима спалахнув спогад: висока фігура в чорному плащі з капюшоном виймає з торбини кістку — гадаю, ребро кентавра — і з усієї сили б’є у Дзвін.

Мої вусці-антени насторожилися, відчуваючи зловісний холод, що линув від незнайомки. Це була саме незнайомка, не незнайомець: від чоловіків енергія звучить інакше.

Хто ж це може бути? — думав я, коли картина змінилася.

Я став свідком того, як Дзвін здійнявся вгору, покружляв у зоряному небі й, розірвавши тонку плівку-межу між Казковим Світом і світом людей, завис над дахом багатоповерхівки — ніби йому там завжди було місце.

Йшов сніг. Сніжинки повільно кружляли, осідаючи на Дзвін, на дерева, на автівки — немов кожна з них малювала окрему картину з власною історією. З квартири навпроти лилася різдвяна пісня, і, зустрівшись із Дзвоном, вона злилася з ним: людський голос і давній поклик світу стали єдиним звучанням, у якому вже не було ні страху, ні часу. Стрілки годинників завмерли, показуючи 2:57.

Де спогад, коли в Дзвін вдарили втретє? — подумав я, виводячи великими літерами:

АРЕТА — ВІДЬМА СЕРЕД ЛЮДЕЙ.

Ім’я й істина з’явилися одночасно — як завжди проявляється справжня сутність, коли працює моя золота ручка. Вона завовтузилася, ніби шукаючи шлях до забутих спогадів, і вже за мить слова склалися в історію.

Народження — у брудному госпіталі з тріснутими вікнами й запахом хлорки. Потім — поріг чужого дому: Арету підкинули бездітним пенсіонерам, які навчили любити мовчки й без зайвих запитань.

Школа — насмішки: сміття, підкинуте в портфель, холодна вода, вилита на голову, підніжки в коридорах і шепіт за спиною, бо в неї довге, неслухняне руде волосся, а позаду завжди ходить чорний кіт — ніби тінь, ніби сторож.

Університет. Надія. Раптове вигнання — її підставили, звинувативши в хабарі. Світ знову відвернувся.

А потім — цей день. Сварка з прискіпливою клієнткою, зірваний із грудей бейджик, двері, що грюкнули за спиною, біг без розбору куди — і зрештою дах багатоповерхівки. Там Арета побачила Дзвін. Він заговорив до неї, шепотів голосами з минулого:

голосом хлопчика, який у школі насміхався — «У тебе волосся горить? Пожежа!»;

голосом тітки Трохими, що кидала вслід: «Краще б тебе підкинули іншим, не на ґанок моєї сестри!»;

голосом декана, який кричав: «Відрахована!»;

і голосом останньої клієнтки в продуктовому магазині: «Клієнт завжди має рацію».

Арета витерла заплакане обличчя й, зібравши в собі всю лють, втому й розчарування, вдарила по ньому ногою. Дзвін здригнувся, глухо озвавшись, ніби вбираючи її біль.

БУМ.

БУМ.

БУМ.

Земля затремтіла, небо розітнув грім, годинники зупинилися. Ще один гуркіт — спалах золотого пилу — і я полетів униз.

— Ти не знала, що відьмам заборонено торкатися Дзвону Передвечір’я?! — закричав я на неї, намагаючись не слухати голос совісті, який шепотів: у неї було складне життя, зрозумій її.

— Що?.. Про що ти? — запитала вона, запинаючись, і я зрозумів: дівчина не знає, що вона відьма. Можливо, навіть не усвідомлює, що час зупинився.

Я не знав, що сказати. І поки шукав потрібні слова, почув зовсім поруч пронизливий крик:

— А-а! Допоможіть! Якого…?!

За мить чоловік уже борсався в повітрі, марно намагаючись ухопитися за дзеркала автівок, за гілки дерев, за краї дахів багатоповерхівок.

Але що може зробити людина, коли Механізм Часу зламався й світ перевернувся?

Ще за хвилину чоловік зник у небі — воно втягнуло його, немов пилосос пилюку, — і майже одразу ж виплюнуло щось інше. Те щось впало на засніжену дорогу, озирнулося й, почувши виття собак, пострибало в темряву.

Я вже знав, що це кролик із залізною щелепою. Але як?

— Ти теж це бачиш, Арето? — запитав я, відчуваючи на потилиці її теплий подих.

— Так… — відповіла вона, знову помітивши якийсь рух у повітрі. — Цьому ж має бути якесь пояснення… І чому я тебе розумію?

Лише тепер вона це усвідомила? — здивувався я і разом із цим здивуванням прийшла відповідь: вона не знайома з чарівним світом, а отже, стрілки ще довго показуватимуть 2:57. Нам потрібне диво.