Розділ 24. Те, що залишається між рядків

Ліана тричі перевдягалася.

Першу сукню вона відклала, бо та здавалася надто святковою. Другу — тому, що в ній вона почувалася так, ніби збирається на співбесіду, де від її відповідей залежить доля всього людства. Третю вона залишила на ліжку й довго дивилася на неї з виразом людини, яка щиро не розуміє, чому звичайна вечеря раптом перетворилася на складний літературний жанр.

Зрештою Ліана обрала темно-синю сукню, яку носила вже кілька разів, і чорний кардиган.

Нічого особливого.

Нічого, що мало б справити враження.

Вона хотіла прийти на вечерю такою, якою була сьогодні, а не такою, якою, на її думку, мала б стати, щоб хтось захотів залишитися поруч.

Ця думка здалася їй достатньо важливою, щоб записати її в нотатки.

А потім вона стерла запис.

Не кожну думку потрібно було перетворювати на текст. Деякі можна було просто прожити.

Телефон завібрував на ліжку.

Марк: Я вже виходжу. І маю важливе запитання.

Ліана: Мені хвилюватися?

Марк: Це залежить від того, наскільки серйозно ти ставишся до картоплі.

Вона насупилася.

Ліана: Я не впевнена, що хочу знати продовження.

Марк: У ресторані є картопля з розмарином. Але я не знаю, чи можна довіряти людям, які подають її без соусу.

Ліана засміялася сама до себе.

І раптом усвідомила, що вже не перевіряє кожне своє почуття на небезпеку.

Вона сміялася — і не шукала причини, чому не повинна.

Їй було приємно чекати на нього — і вона не намагалася переконати себе, що це просто дружня вечеря.

Вона боялася.

Але страх більше не мав виключного права вирішувати, куди їй іти.

Ресторан виявився маленьким, із теплими лампами над столиками, дерев’яними стільцями та вікнами, на яких вечір залишив тонкий шар вологи. За сусіднім столом пара сперечалася про те, чи варто замовляти десерт, якщо обоє вже ситі. Офіціант ніс піднос із келихами, а з кухні долинав запах часнику, запечених овочів і чогось солодкого.

Це було звичайне місце.

Саме тому Ліані воно сподобалося.

Марк уже чекав біля входу. На ньому була темна сорочка, рукави якої він недбало закотив до ліктів. Волосся після вітру стирчало в різні боки, а біля підборіддя виднівся знайомий маленький шрам.

Побачивши її, він усміхнувся.

Не широко, не театрально. Просто так, наче вечір став трохи кращим.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Вони дивилися одне на одного на секунду довше, ніж вимагала звичайна ввічливість.

Потім Марк кашлянув.

— Я підготував кілька безглуздих тем для розмови на випадок, якщо ми обоє раптом забудемо, як говорити.

— У тебе є список?

— Ні. Але я можу імпровізувати. Перша тема: чому люди називають ресторани іменами, які нічого не пояснюють про їжу.

— Друга тема: чому ти досі не написав книжку про людину, яка витрачає більше часу на складання списків, ніж на саме життя.

— Це надто автобіографічно.

— Зате правдиво.

Він засміявся й відчинив перед нею двері.

Ліана зайшла всередину, відчуваючи дивне полегшення. Вони не мусили ставати іншими людьми лише тому, що вирішили провести вечір удвох.

За столиком Марк відсунув для неї стілець, а потім сам мало не перечепився об ніжку сусіднього.

— Я хотів, щоб усе виглядало невимушено, — пояснив він, сідаючи навпроти.

— Вийшло дуже переконливо.

— Дякую. Я працював над цим роками.

Вони замовили їжу. Ліана взяла пасту, Марк — запечене м’ясо з овочами, а картоплю з розмарином вони замовили одну на двох, щоб уникнути подальших суперечок про довіру до кухарів.

Перші хвилини розмова трималася на дрібницях.

На книжці, яку Марк купив і про яку пошкодував уже на тридцятій сторінці. На жінці в автобусі, яка вголос сварилася зі своїм навігатором. На дивному сусіді Ліани, який вирішив опанувати гру на флейті й чомусь почав із найсумнішої мелодії, яку вона коли-небудь чула.

— Можливо, він просто дуже емоційний музикант, — припустив Марк.

— Він грає одну й ту саму ноту вже четвертий день.

— Можливо, це концептуальний альбом.

— Якщо він не припинить, я напишу рецензію.

— Знищиш його кар’єру ще до дебюту.

Ліана усміхалася, розповідаючи, і помітила, що Марк справді слухає. Не чекає своєї черги говорити, не шукає в кожній історії прихованого сенсу, не намагається перетворити її звичайні слова на доказ того, що вона вже одужала.

Він просто був поруч.

І від цього їй хотілося розповідати ще.

Коли принесли їжу, Марк простягнув руку до картоплі, але зупинився.

— Ти перша.

— Що?

— Ти перша спробуєш. Я хочу знати, чи можна довіряти цьому закладу.

Ліана взяла шматочок, прожувала й задумливо кивнула.

— Їстівна.

— Висока оцінка.

— Не захоплюйся. Я ще не дійшла до десерту.

Вони знову засміялися.

А потім між ними настала коротка тиша.

Не та, від якої хочеться негайно заговорити. Просто пауза, у якій Ліана раптом відчула, як сильно їй подобається сидіти навпроти нього.

Вона поклала виделку.

— Я хочу дещо сказати.

Марк теж відклав свою.

— Я слухаю.

Ліана опустила очі на серветку, розправила її край, а тоді змусила себе подивитися на нього.

— Я не дуже вмію це робити.

— Їсти картоплю?

— Марку.

— Вибач. Серйозний режим.

Він склав руки на столі й усміхнувся кутиками губ.

Ліана вдихнула.

— Мені добре з тобою. І саме тому я часом починаю боятися, що одного дня все зміниться. Що я звикну до тебе, до наших розмов, до того, що можу написати тобі щось дурне серед ночі, а ти відповіси ще дурніше. А потім станеться щось, чого я не зможу виправити.

Вона замовкла.

Колись вона б спробувала пом’якшити сказане, перетворити його на жарт або пояснити, чому ці слова не варто сприймати надто серйозно.