Розділ 23. Сторінка, яку вона не хотіла віддавати

У понеділок Ліана отримала листа від видавця.

Вона прочитала його тричі, перш ніж дозволила собі повірити, що правильно зрозуміла зміст.

Видавництво, яке колись погодилося надрукувати невеликий наклад її першої книжки, хотіло поговорити про новий рукопис. Емма, яка допомагала їй налагодити перші контакти з читачами, передала редакторці кілька розділів «Після». Тепер редакторка пропонувала зустрітися, обговорити можливість публікації та поговорити про те, як можна підготувати текст до друку.

Це не була обіцянка контракту.

Не було гарантії, що книжка вийде саме такою, якою Ліана її задумала.

Але це була можливість.

Справжня, конкретна можливість, яка з’явилася не уві сні, не в містичній книжці й не внаслідок якогось дивного знаку.

Вона прийшла звичайним електронним листом у понеділок о дев’ятій сімнадцять.

Ліана сиділа за кухонним столом у піжамі, їла тост і намагалася згадати, чи вимкнула праску, якою не користувалася вже три дні.

Вона прочитала листа ще раз.

Потім поклала телефон.

Потім узяла його знову.

— Ні, — сказала вона собі. — Так не піде.

Вона встала, пройшлася до вікна, повернулася, зробила ковток чаю й знову сіла.

Рукопис «Після» лежав у папці на ноутбуці. Деякі його розділи існували в кількох версіях, інші ще потребували редагування. Ліана знала, що там є речення, які повторюють одне одного, сцени, що надто довго залишаються на одному місці, і абзаци, які вона написала лише тому, що боялася перейти до наступної думки.

Вона знала про ці недоліки.

І все одно відчувала, що як тільки віддасть рукопис комусь іншому, він перестане належати тільки їй.

Не тому, що його заберуть.

А тому, що хтось прочитає його й побачить те, чого вона сама не помічала.

Хтось скаже, що певна сцена не працює. Що героїня занадто часто повертається до тих самих думок. Що фінал не дає читачеві достатньо відповідей. Що історія могла б бути коротшою, виразнішою, зрозумілішою.

І, можливо, ця людина матиме рацію.

Саме це лякало найбільше.

Ліана відкрила ноутбук.

На екрані з’явився файл «Після_остаточний_остаточний_справді_останній».

Вона подивилася на назву й засміялася.

— Принаймні почуття гумору в мене не зникло.

Відкрила документ і почала перечитувати першу сторінку.

Цього разу вона не намагалася знайти підтвердження, що текст готовий. Не шукала доказів, що він поганий. Просто читала.

А коли дійшла до місця, де кілька абзаців поспіль повторювали одну й ту саму думку, зупинилася й виділила їх.

Вона не видалила їх одразу.

Спочатку прочитала ще раз.

Потім зберегла копію.

І лише після цього прибрала один абзац.

Речення, що залишилося, стало сильнішим.

Ліана відкинулася на спинку стільця.

Це не було зрадою її задуму.

Це було редагуванням.

Вона ніколи не думала, що навчитися відпускати може бути настільки схоже на звичайну роботу з текстом.

Марк відповів на її повідомлення через двадцять хвилин.

Ліана: Мені запропонували зустріч із видавництвом щодо «Після».

Марк: Ліано, це чудово.

Ліана: Я ще не знаю, чи погоджуся.

Марк: Ти не хочеш публікувати книжку?

Вона довго дивилася на запитання.

Ліана: Хочу. Мабуть. Я просто боюся, що коли хтось почне її редагувати, я не впізнаю власний текст.

Марк: Це можливо.

Ліана насупилася.

Вона очікувала, що Марк скаже, ніби все буде добре. Що хороший редактор не змінюватиме її голосу. Що вона повинна вірити у власну роботу.

Але він не став заспокоювати її красивими словами.

Ліана: Дякую за підтримку.

Марк: Я серйозно. Редагування іноді змінює текст. Питання в тому, чи ці зміни допомагають йому стати точнішим, чи змушують його бути чужим.

Вона перечитала відповідь.

Ліана: А як зрозуміти різницю?

Марк: Треба навчитися сперечатися.

Ліана: З редактором?

Марк: Із редактором. Із собою. Іноді з абзацом, який тобі подобається, але нічого не робить для історії.

Ліана: Це звучить як дуже неприємна робота.

Марк: Це й є робота.

Ліана: Ти міг би хоча б удавати, що письменництво — це магія.

Марк: Магія закінчується там, де починається третя версія одного речення.

Ліана засміялася.

Потім написала:

Ліана: Ти прийдеш зі мною на зустріч?

Вона надіслала повідомлення й одразу відклала телефон.

За кілька секунд знову взяла його.

Відповіді ще не було.

Вона відчула легке розчарування, яке було настільки непропорційним ситуації, що їй стало соромно.

Марк мав власне життя. Роботу. Рукопис, який намагався завершити. Він не зобов’язаний був супроводжувати її на кожну важливу зустріч лише тому, що вона хвилювалася.

Телефон завібрував.

Марк: Якщо ти хочеш, щоб я був поруч, я прийду.

Ліана відчула, як щось усередині неї повільно розслабилося.

Ліана: Хочу.

Марк: Тоді скажи мені, коли й де.

Вона надіслала йому дату й адресу.

Потім поклала телефон і повернулася до рукопису.

Вона не знала, чим закінчиться зустріч.

Але цього разу невідомість не забороняла їй зробити наступний крок.

У середу вони зустрілися в «Третій чашці».

Марк уже сидів біля вікна, перед ним лежав відкритий ноутбук. На екрані був текст, а поруч — кілька аркушів, списаних його дрібним почерком.

Коли Ліана підійшла, він поспіхом закрив ноутбук.

— Що ти приховуєш? — запитала вона.

— Нічого.