Розділ 22. Те, що ми обираємо залишити

У суботу Ліана прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник.

Це було настільки незвично, що вона кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись на стелю й намагаючись зрозуміти, чому її розбудило власне тіло.

Потім згадала.

Марк.

Їхня прогулянка.

І його рукопис, остання сторінка якого досі залишалася порожньою.

Ліана повернулася на бік, потягнулася до телефона й перевірила повідомлення. Нових не було. Вона поклала телефон назад, заплющила очі, але за кілька секунд знову відкрила їх.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Тепер я людина, яка прокидається раніше заради прогулянки.

Вона сіла на ліжку.

— Норо, якби ти мене бачила, ти б ніколи не дозволила мені про це забути.

Звісно, ніхто не відповів.

Але Ліана вже могла уявити сестру: та стояла б у дверях із чашкою чаю, на обличчі — вираз людини, яка отримала найкращий подарунок у своєму житті.

«Ти прокинулася раніше заради хлопця? Ти? Ліано Морроу, я хочу, щоб ти знала: я пишаюся тобою. І трохи розчарована, що не дожила до цього моменту».

Ліана засміялася.

Сміх був коротким, сонним, майже беззвучним. Але він не зник, коли вона згадала, що Нори більше немає.

Раніше такі моменти лякали її. Здавалося, радість могла витіснити спогад, зробити його менш важливим, ніби серце мало обмежену кількість місця, а кожне нове почуття забирало щось у тих, кого вона втратила.

Тепер вона починала розуміти, що пам’ять не працює як полиця, на якій потрібно прибрати старі книжки, щоб поставити нові.

У ній вистачало місця.

Навіть якщо іноді все було розкидано, а деякі сторінки залишалися загнутими назавжди.

Ліана підвелася, відчинила штори й впустила до кімнати ранкове світло.

Потім почала збиратися.

Вона змінила одяг тричі, перш ніж зупинилася на простих джинсах, темному светрі й пальті. Волосся залишила розпущеним, а в сумку поклала блокнот, ручку та маленьку пляшку води.

Наостанок глянула на себе в дзеркало.

— Це просто прогулянка, — сказала вона.

Потім подумала й додала:

— І я можу радіти їй, навіть якщо не знаю, що вона означає.

Цього разу її відображення не викликало заперечень.

Марк чекав біля невеликої книгарні на розі вулиці.

У руках він тримав два паперові стаканчики, а біля його черевика стояв рюкзак, із якого визирала книжка.

— Ти запізнилася на три хвилини, — сказав він, коли Ліана підійшла.

— Доброго ранку й тобі.

— Я просто повідомляю факт.

— Ти рахував хвилини?

— Я рахував тролейбуси. Час вийшов побічним ефектом.

Вона примружилася.

— Ти знаєш, що нормальні люди просто кажуть «привіт»?

— Я чув про них.

Він простягнув їй один стаканчик.

— Чай. Без цукру. Ти минулого разу сказала, що солодкий чай нагадує тобі воду, яка намагається бути десертом.

Ліана взяла стаканчик і подивилася на нього.

— Я справді так сказала?

— Майже дослівно.

— Мені шкода, що ти це запам’ятав.

— А мені ні.

Він сказав це так просто, що Ліана не знайшла відповіді одразу.

Тож вона зробила ковток чаю, обпекла язик і тихо вилаялася.

Марк простягнув їй серветку.

— Я хотів попередити, що він гарячий.

— Але вирішив подивитися, чи я сама дійду до цього висновку?

— Я поважаю твою незалежність.

— Ти нестерпний.

— Мені це вже говорили.

Вони рушили вулицею.

Місто повільно прокидалося. Біля пекарні жінка розкладала свіжі булочки на металевому підносі. Чоловік із собакою намагався переконати свого чотирилапого супутника, що калюжа не є обов’язковою зупинкою на маршруті. На зупинці двоє студентів сперечалися про контрольну, а літня пара ділила один пакет із яблуками.

Нічого особливого.

І саме тому Ліані хотілося запам’ятати цей ранок.

— Куди йдемо? — запитала вона.

— Я думав пройтися до старого парку, а потім подивитися, куди нас занесе.

— Ти не склав маршрут?

— Я хотів справити на тебе враження.

— І?

— Вирішив, що чесність — найкраща стратегія.

— Тобто ти не знаєш, куди ми йдемо.

— Я знаю, де парк.

— Це заспокоює.

Марк усміхнувся.

— А ти завжди хочеш знати, куди прийдеш?

Ліана не відповіла відразу.

Вона подивилася на дорогу перед собою, на дерева, що стояли вздовж тротуару, на світло, яке ковзало по вікнах будинків.

— Раніше — так, — сказала вона. — Мені здавалося, що якщо я не знаю кінця, то не зможу пережити середину.

— А тепер?

— Тепер я намагаюся хоча б іноді не запитувати себе, чим усе закінчиться.

Марк кивнув.

— Як це?

— Неприємно. Наче в мене забрали інструкцію.

— Можу запропонувати тобі власну.

— Боюся навіть запитати.

— Крок перший: не панікувати. Крок другий: якщо запанікувала, зробити вигляд, що так і планувалося. Крок третій…

— Купити булочку?

— Ти вже розумієш принцип.

Ліана засміялася.

І вони пішли далі.

Старий парк виявився майже порожнім.

Кілька лавок стояли під високими деревами, на гілках яких залишилося небагато листя. Доріжки були вологими після нічного дощу, а повітря пахло землею й холодною корою.

Марк запропонував пройти до невеликого ставка в глибині парку.

— Тут живуть качки, — сказав він.

— Ти привів мене до качок?

— Не применшуй їхнього значення.

— Я не применшую. Я просто не очікувала, що наші стосунки досягнуть цього рівня так швидко.

Марк зупинився.

— Наші стосунки?

Ліана відчула, як її обличчя миттєво нагрілося.

— Я мала на увазі стосунки між нами й качками.

— Звісно.

— Саме так.

— Дуже важливе уточнення.

— Марку.

— Я мовчу.

Він замовк.

Рівно на три секунди.

— Але качки, гадаю, раді нашому знайомству.