Розділ 21. Люди, які знаходять себе між рядків

Ліана завжди думала, що найстрашніше для письменника — це коли його не читають.

Вона уявляла порожню сторінку статистики, книжки, які ніхто не помітив на полиці, повідомлення без відповідей і власне ім’я, що повільно зникає серед сотень інших імен. У її уявленні байдужість була холодною кімнатою, у якій можна було довго сидіти самій, переконуючи себе, що все ще має сенс.

Тепер вона починала підозрювати, що помилялася.

Можливо, набагато страшніше було тоді, коли тебе читали.

Коли незнайома людина відкривала твою книжку в автобусі, у ліжку перед сном або за кухонним столом, коли навколо пахло кавою й підгорілими тостами. Коли вона проводила пальцем по рядку, поверталася на кілька сторінок назад, зупинялася на реченні й раптом упізнавала в ньому щось своє.

Ти ніколи не дізнаєшся, що саме вона принесла із собою до твоєї історії.

І ніколи не зможеш повністю забрати це назад.

У середу вранці Ліана стояла перед дзеркалом із двома светрами в руках.

Один був темно-зелений, трохи розтягнутий на манжетах, із маленькою ниткою, яка вперто стирчала біля коміра. Другий — кремовий, охайний, куплений колись для зустрічі, на яку вона зрештою не пішла.

Вона приклала зелений до себе, подивилася на відображення, зняла його, приміряла кремовий, знову зняла й роздратовано кинула обидва на ліжко.

— Це книжковий вечір, — сказала вона своєму відображенню. — Не суд над людством.

Відображення не заперечувало.

— І ніхто не змушує тебе розповідати про все своє життя.

Відображення нагадало їй, що вона сама погодилася прийти.

Ліана заплющила очі.

У «Тихій сторінці» мала відбутися невелика зустріч, яку запропонувала Емма: люди могли принести книжку, що допомогла їм пережити складний період. Не обов’язково розповідати власні історії. Не обов’язково навіть пояснювати, чому саме ця книжка. Можна було просто прийти, посидіти, випити чаю й послухати інших.

На словах усе здавалося простим.

Але з тієї миті, як Емма надіслала повідомлення з написом «Я зробила маленьке оголошення!», Ліана відчула, ніби її запросили не на зустріч, а на власну прем’єру, де їй належало сидіти під яскравим світлом і відповідати на запитання про кожне слово, яке вона коли-небудь написала.

Вона знову взяла зелений светр.

Цього разу не стала його знімати.

На кухні її чекала чашка давно охололої кави. Біля неї лежали срібний браслет Нори й каблучка Алекса, які Ліана вранці ненадовго дістала зі скриньки, щоб переконатися, що вони на місці.

Вона більше не робила цього щодня.

Проте іноді їй усе ще хотілося побачити їх, ніби сама можливість доторкнутися до металу могла підтвердити, що минуле справді існувало, навіть якщо воно більше не могло повернутися.

Ліана провела пальцем по браслету.

— Я сьогодні трохи боюся, — тихо сказала вона.

Їй не потрібна була відповідь.

Вона просто хотіла, щоб це речення прозвучало вголос і не стало від цього небезпечнішим.

Потім повернула прикраси до скриньки, допила холодну каву, скривилася й нарешті пішла.

Марк написав їй об одинадцятій сорок дві.

Марк: Ти сьогодні йдеш до Емми?

Ліана: Це звучить так, ніби ти перевіряєш, чи я не втекла з міста.

Марк: Я перевіряю, чи ти не вирішила переїхати в ліс і писати книжки для білок.

Ліана: Білки не залишають негативних відгуків.

Марк: Ти недооцінюєш білок. Вони крадуть чужу їжу й нічого не пояснюють.

Ліана: Тоді вони ідеальна аудиторія.

Марк: Ліано.

Вона всміхнулася, побачивши своє ім’я окремим повідомленням.

Ліана: Що?

Марк: Ти хвилюєшся?

Вона дивилася на запитання довше, ніж потрібно для звичайної відповіді.

Могла написати «ні». Могла пожартувати. Могла перевести розмову на білок, редактуру або будь-що інше, що дозволило б не торкатися правди.

Натомість написала:

Ліана: Так.

Відповідь прийшла не одразу.

Марк: Тоді не намагайся сьогодні бути хорошою авторкою.

Ліана: А ким мені бути?

Марк: Людиною, яка прийшла послухати інших людей. Решта — необов’язкова.

Вона перечитала повідомлення.

Потім набрала:

Ліана: Ти ж прийдеш?

Марк: Якщо ти хочеш.

Ліана відчула, як усередині щось обережно посунулося, звільняючи місце для тепла.

Він не написав, що обов’язково буде поруч. Не пообіцяв урятувати її від незручних запитань чи стояти біля неї весь вечір. Він залишив їй можливість вирішити самій.

Ліана: Хочу.

Марк: Тоді побачимося о шостій.

Вона відклала телефон.

Здавалося, що її день став трохи легшим не тому, що Марк розв’язав проблему, а тому, що не намагався зробити це замість неї.

О пів на шосту Ліана вже стояла перед «Тихою сторінкою».

Над дверима висіла невелика дерев’яна табличка. На вікні, поряд із кількома книжками, стояла її перша надрукована обкладинка — трохи вигоріла на сонці, з ледь помітною подряпиною в нижньому кутку.

Вона зупинилася й подивилася на неї.

Колись їй здавалося, що побачити власну книжку у вітрині означатиме перемогу. Доказ того, що вона змогла. Що все, через що довелося пройти, нарешті привело її до чогось прекрасного.

Тепер вона розуміла, що книжка у вітрині не була ні перемогою над минулим, ні винагородою за біль.

Це була просто книжка.

Її книжка.

Недосконала, справжня, надрукована на папері, який пахнув друкарнею.

І цього було достатньо.

Ліана відчинила двері.

Над входом дзенькнув маленький дзвіночок.

— Ти прийшла! — Емма визирнула з-за стелажа, тримаючи в руках рулон паперових серветок. — Чудово. Я вже почала підозрювати, що ти втекла до білок.